«Музика може бути незручною, немелодійною, такою, що не буде подобатись, може кричати й скандувати, свідчити і бути літописом часу», – це слова Ігоря Завгороднього, що роздумує над можливостями музичного мистецтва та цінністю українського модернізму зокрема. Модернізму, що досить довго був у затінку нерозуміння, а проте становить фундамент для творення мистецтва сьогодення.
Суботні концерти фестивалю сучасної музики «Контрасти-31» 26 вересня та 4 жовтня пройшли під знаком двох ювілеїв шанованих композиторів – 130-річчя Бориса Лятошинського та 100-річчя Анджея Нікодемовича. Камерна музика для рефлексії та віднаходження перетину шляхів учителів і учнів, України та Польщі, відбитків часу, збагряненого радянським режимом, у котрому доводилося жити й творити митцям.
Знакова подія в українській музичній спільноті
Наша подорож музичними світами Лятошинського та Нікодемовича розпочалась на кілька годин раніше 26 вересня, адже у фоє Львівської філармонії Український інститут презентував результат сумлінної спільної праці з Фундацією Лятошинського та квартету «NotaBene. Chamber group» – «Антології української камерної музики», куди ввійшли всі струнні квартети й Сюїта на українські теми Лятошинського у виконавській редакції, мета якої – популяризація творчості композитора, доступ до партитур і вільне виконання їх ансамблями по всьому світу.
Попри нічні обстріли, зустріч пройшла в камерній і затишній атмосфері. Спікери порушили низку актуальних питань щодо українських нотних видань, особливості процесу створення антології, проблем фінансування, дослідження партитур та їхніх редакцій самого Лятошинського. Цінними були голоси Тетяни Гомон, Ірини Тукової, Ігоря Завгороднього, Володимира Сивохіпа та Ольги Лозинської. Це була справді вартісна зустріч і внесок у майбутнє української музики.
Лятошинський камерний: свіжість і трагізм струнних квартетів
Не менш важливим був концерт ансамблю «NotaBene. Chamber group», де прозвучали Другий і Третій струнні квартети Лятошинського. Ігор Завгородній, альтист ансамблю, узяв на себе роль модератора вечора, – перед виконанням публіка мала можливість поринути в глибокий аналіз образів та естетики молодого Лятошинського. Вийшло харизматично, інформативно й створювало невимушену та живу атмосферу.
Дозволю дану рецензію окреслити словами Ігоря Завгороднього, що дуже вдало занурив слухачів в образний зміст і контекст творів: «Отже, у нас Київ 1922 рік, початок роботи театру “Березіль”, заснувалось і функціонує товариство Леонтовича і голод. Лятошинському 27 років і він пише Другий квартет – експериментальний, безкомпромісний і свіжий. Власне, свіжість – це ключова риса нашої інтерпретації сьогодні».
Образ ніжної весни, що закладений у першій частині Другого квартету, звучить світло та імпресіоністично. Майстерність ансамблевої гри, фразування, переливів тембрових барв і навіть ароматів зігрівали й хвилювали серця слухачів осіннього вечора. Легкий подих юного життя, що піднесено мчить вперед…
Образи природи, пейзажність характерними були для другої частини – східна пентоніка, гармонійне звучання та умиротворення. Тільки моментами при стишенні ансамблю з’являлись раптові акценти скрипки, наче відблиски на воді або мерехтіння зірок у небі – красивий імпресіоністичний прийом, що став родзинкою повільної частини. «Ця музика наче усміхається нам посмішкою величиною в світ. Ми добре знаємо, що совок робив із такими посмішками».
Такі тривожні передчуття можна було почути в третій частині – химерній, зі складною музичною мовою, де серед бурі, чи то пак «марсіанської заметілі» виринала виразна, навіть олюднена мелодія. А також в експресивному фіналі – «репетиції до Третьої симфонії», де можна було почути і алюзію на першу частину, і голос автора з його власними переживаннями, й звучання цілого оркестру. Та, попри всі труднощі й згущення фарб, твір завершується обнадійливо – на мажорному акорді.
Третій струнний квартет 1928 року – масштабне модерністське полотно, де Лятошинський наче передчуває трагічні події 1930-х років. Весь твір суцільно пронизаний дисонансними звучностями, тривогою, розгубленістю і пошуком надії. Як зазначає модератор, «Музика – це найабстрактіше, але заразом і найбільш структуроване мистецтво, що може свідчити, комунікувати, пропагувати, знищувати, кричати, працювати з некомфортними речима».
Бурхлива перша частина з експресивним звучанням ансамблю заповнювала залу густою барвою тривоги та пошуком відповідей, – як реакція Лятошинського на моторошну реальність. Далі живий людський голос відчувався на противагу мертвому пейзажу в повільній другій частині й на тлі індустріальної машинної бездушності третьої, поміж божевіллям театральної четвертої чи в трагічному оркестровому фіналі…
Третій квартет, неймовірно складний за музичною мовою та емоційним навантаженням, в ансамблістів Максима Грінченка, Андрія Павлова, Ігоря Завгороднього та Артема Полуденного прозвучав насправді експресіоністично, з увагою до кожної ноти й закладеною думкою у будь-яку окремо взяту фразу. Недарма на презентації антології було підмічено: якщо певний композитор має своїх виконавців, котрі найкраще відчувають його музику, то для Лятошинського – це «NotaВene».
Присвята майстру: Нікодемович на маратоні «Контрастів»
Сила не тільки музики, а також її інтерпретаторів проявилася під час концерту 4 жовтня, присвяченого 100-річчю Анджея Нікодемовича в Музичному салоні С. Крушельницької. На вечорі Маратону контрастів, пам’яті й музичних несподіванок творча воля виконавців зачаровувала слухачів – чи то містичною силою інтелектуального виконання Йожефа Ерміня, чи то бурхливою експресією струнного квартету «Фенікс», легкістю відтворення найскладніших пасажів Оксани Литвиненко, зворушливою інтерпретацією Степана Сивохіпа або неймовірною енергією та сміливістю піаністки Маріанни Гумецької.
Ім’я Анджея Нікодемовича нероздільно пов’язане з двома державами – Україною та Польщею. В одній він народився, навчався й творив у складний, буремний і несправедливий час радянщини. У Львові почалась історія творчих пошуків Нікодемовича та його становлення як композитора, а у Польщі вона утвердилась і посіла гідне місце.
Обрамленням концерту слугували два чудові цикли ювіляра – витончені й певною мірою містичні «Колисанки» для гобоя та фортепіано, що вишуканою гармонією і м’якістю гобоя вводили слухачів у дещо медитативний стан. Вибрані «Експресії» для фортепіано соло у виконанні Йожефа Ерміня, своєю чергою, підбивали підсумок вечора, – контраст бурхливості й філософсько-мінімалістичних звучань, де виконавець мав повну владу над публікою, розкриваючи через власне бачення неймовірний світ музики Нікодемовича.
Родзинкою стала «Соноріта» для фортепіано соло. Вражаюча робота зі звуковими можливостями фортепіано, де Нікодемович випробував не тільки звукові барви, а й струнні та ударні можливості інструмента. Звук на межі крику і руйнування в майстерному виконанні Маріанни Гумецької залишив яскравий відбиток у пам’яті слухачів.
Імена наступних композиторів Юрія Ланюка, Любави Сидоренко, Мирослава Скорика та Ганни Гаврилець червоною ниткою пов’язані з Нікодемовічем. Для декого він був другом і наставником, що спонукав до творчих пошуків, нитка яких продовжується вже в новому поколінні композиторів. А комусь митець запам’ятався у спільних життєвих складних випробуваннях, котрі все ж таки не зламали сили духу, віри й оптимізму.
Почути цей важливий зв’язок наставника та учня можна було як в опусі Юрія Ланюка «Соната чекання» для віолончелі, фортепіано і чотирьох мелодичних голосів – об’ємному полотні, де поєднуються сонористичні можливості акустичних інструментів і новаторські техніки, так і в творчості його вихованок. Йдеться про композиторку Любаву Сидоренко, котра була присутня на концерті, та її «Етюди старого міста» для віолончелі й електроніки – твір-експеримент з експресивними пейзажами Львова, і віолончелістку Оксану Литвиненко, що ці твори майстерно виконувала.
Вечір-присвята Анджею Нікодемовичу був різноманітний в ансамблевому плані. Струнний квартет «Фенікс» у складі Миколи Гав’юка, Петра Тітяєва, Вадима Педорича та Дениса Литвиненка виконав два яскраві та емоційні твори Мирослава Скорика й Ганни Гаврилець. Це іронічно-саркастичний із джазовими нотами «Квартет in F» (ІІ-ІІІ частини) та глибокі філософські «Експресії» з карпатським шармом. Музична мова й виконання не залишили того вечора нікого байдужим у залі.
Насичений, містичний і змістовний концерт добіг кінця. Він об’єднав ХХ та ХХІ століття української музики в нерозривну лінію традицій і новацій, впливу вчителів і пошуку власного шляху. Це можна було почути на таких різних і вже рідних концертах фестивалю сучасної музики «Контрасти-31».
Анна КУЗИК
Фото Віталія ГРАБАРЯ
