
Сьогодні відома українська музикознавиця й громадська діячка, заслужена діячка мистецтв України, докторка філософії з мистецтва Галина Степанченко відзначає поважний ювілей – 80 років від дня народження!
Щиро вітаючи її з цією подією, пропонуємо увазі читачів дещо оновлене інтерв’ю, узяте 10 років тому з нагоди тодішнього ювілею мисткині. Воно, на наш погляд, і нині не втратило актуальності. Тож – традиційна рубрика «З архіву журналу “Музика”».
– Пані Галино, ви багато років співпрацюєте з журналом «Музика». Коли саме було надруковано вашу першу статтю?
– Із приємністю згадую публікацію «Дзвенить пісня “Жайворонка”» про хоровий спів у журналі 1970 року (№ 2), що вийшла з благословіння тодішнього головного редактора Едуарда Яворського.
– 55 років у мистецтві – це чимало! Я знаю, що вам, дочці українського літакобудівника Василя Степанченка довелося самій торувати творчий шлях. Які музичні корені були у вашій родині авіаторів?
– Пригадую далеке дитинство. Мені п’ять років. Я гостюю в селі Веселому на Сумщині у дідуся Олексія та бабусі Акулини Степанченків. Дід несе мені з пасіки мед і співає пісеньку про зайчика (його красивий тенор виділявся у церковному хорі). А потім – другий стоп-кадр: співають тато, його старша сестра, мама, бабуся, дід, моя двоюрідна сестра. Так іще з дитинства зберігаю відчуття красивого хорового співу, і це захоплення залишилось на все життя.
Потім була музична школа в Омську, а 1954 року я разом із батьками переїхала до Києва. Музична школа № 5 (тепер імені Левка Ревуцького). Тоді директоркою була Ніна Леонтіївна Підгорна. Найбільше мені подобалися заняття в хорі, які майстерно проводила Лідія Данилівна Лисач. Якось у шостому класі вона поставила мене диригувати «Колисковою» Брамса. Я й досі не можу забути враження від того процесу, коли за твоїм помахом ллється живий звук. Саме Лідія Данилівна почала розмову з моїми батьками про диригентське відділення музичного училища.
– Як вони поставилися до такого вибору фаху?
– Тато був категорично проти. Він не вважав музику професією (хоча сам залюбки дома співав, у нього був приємний баритон). У загальноосвітній школі я була відмінницею, любила писати твори на вільну тему, ходила в гурток при газеті «Зірка», де навіть друкувалися мої оповідання. Батько наполягав на вступі до університету на факультет журналістики. Мама вагалася. А я …пішла складати іспити до Музичного училища імені Рейнгольда Глієра.
– Роки навчання в училищі, а потім у Київській консерваторії переконали вас у тому, що обрали шлях за покликом душі?
– Так. Побачивши себе у списку прийнятих до консерваторії, я почувалася найщасливішою людиною. Подарунком долі вважаю навчання у класі видатного хормейстера Льва Венедиктова, кожен урок якого – свято музики. А у хор-класі царював Павло Муравський – патріарх українського хорового співу.
– Саме в консерваторії ви зацікавились музикознавством. Що спричинило таке «переключення»?
– Паралельно із заняттями зі спеціальності я почала писати музикознавчі статті по лінії Наукового студентського товариства (керівниця – Катерина Майбурова), їздила з доповідями до Риги, Ленінграда, Москви, Львова. Лев Миколайович бачив у цьому мою перспективу. «Ти дуже відчуваєш музику, чуєш її і можеш про неї писати», – казав він. Професорка Леніна Єфремова, до якої повів мене Венедиктов, порадила закінчити диригентський факультет і продовжувати музикознавчі розвідки.
Я одержала рекомендацію Ученої ради консерваторії до аспірантури в Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського. За щасливим збігом обставин було вільне місце у відділі музикознавства, і я почала опановувати фах, що став для мене основним. Захистила кандидатську дисертацію, видала монографію, низку статей у збірниках, журналах і газетах, виступала на конференціях, по радіо, на телебаченні. Але завжди мене супроводжувало живе звучання хору. Більшість моїх розвідок присвячено цьому дивовижному «інструменту». Глибока подяка всьому відділу музикознавства ІМФЕ, а особливо Миколі Гордійчуку, Олександру Костюку та Марії Загайкевич, які щирим ставленням до мене навчили кропіткій праці музикознавця.
– Ви багато років очолювали прес-центр Центрмузінформу НСКУ, де ми й познайомилися. Як вам вдалося стати успішною на цій ниві?

– Допомогла моя диригентська професія, яка передбачає риси керівника. Так, у 1992 році, перед початком Третього «Київ Музик Фесту» видатний український композитор Іван Карабиць – музичний директор фестивалю запропонував мені організувати роботу преси. Я вирішила зібрати групу талановитих молодих музикознавців, які б писали у різні суспільно-значущі видання – газети, журнали. Завжди дуже підтримували мої починання директори Центрмузінформу Володимир Симоненко, Олександр Подолян, Ольга Голинська. Так, завдяки поєднанню сучасного менеджменту й зусиль музикознавців найвищого класу, ми маємо на шпальтах преси картину музичного життя 1990-х – початку 2000-х років.
– Я була присутня на багатьох ваших прес-конференціях і, мені здається, під час них так само проявлявся ваш диригентський хист.
– То було особливе, внутрішнє диригування, коли кожен герой творчої зустрічі, – а ними були Іван Карабиць, Ігор Щербаков, Ніна Матвієнко, Богодар Которович та інші видатні особистості, – вів сольну партію і водночас уважно слухав співрозмовників. Отак диригентська професія допомогла мені знайти себе у часи переходу до нових економічних відносин, опанувати ще один фах – менеджера культури.
– Як вдавалося поєднувати роботу з пресою та інші обов’язки?
– Це було нелегко. Працюючи на журналістській ниві, я продовжувала виконувати обов’язки старшого наукового співробітника в ІМФЕ імені Максима Рильського. У 2000 році мене призначили заступником директора інституту і я занурилась у проблеми нашого багатопрофільного закладу. Трохи згодом – обрали заступницею тодішнього голови КО НСКУ, відомого композитора Ігоря Щербакова.
Його керівництво спілкою – це багато нових ідей, цікавих справ. Мені це подобалось. І я писала багато статей, виступала на радіо, була членкинею журі премій імені Левка Ревуцького та Миколи Лисенка…

Хочу згадати ще одну сферу моєї творчості – театральну. Я понад 22 роки була експерткою престижної театральної премії «Київська пектораль», із задоволенням виконувала цю непросту, але надзвичайно захопливу місію. Треба продивитись за сезон до 80 вистав і вибрати 5 найкращих. Такий марафон дає величезний імпульс для відчуття сучасного художнього процесу в Україні. Отак музика і театр переплелись у моїй долі.
– Чим приваблювала вас робота в КО НСКУ, адже творчі спілки зараз переживають не найкращі часи?
– Після Ігоря Щербакова у Київській організації головувала відома композиторка Ганна Гаврилець. Із нею було легко працювати, бо вона вкладала у спілчанські справи усю талановиту душу й серце. Тепер київську громаду композиторів і музикознавців очолює Віктор Степурко. Найцінніше у нашій спілці – талановиті творчі особистості. Зберегти цю оазу культури України за підтримки держави я вважаю чи не найголовнішим завданням сьогодення.
Спілкування з Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком, Валентином Сильвестровим, Лесею Дичко, Ігорем Щербаковим, Ганною Гаврилець, Юрієм Шевченком та іншими – це найкращі моменти мого життя. А поруч із ними – пам’ятні контакти з виконавцями: Віктором Іконником, Анатолієм Авдієвським, Євгеном Савчуком, Миколою Гобдичем…
– Наукова, журналістська, менеджерська, громадська та інші види діяльності – усюди ви працювали з повною віддачею. Чи не є тут для вас прикладом батько?
– Усі роки мого становлення як музикознавця й людини у мене перед очима був образ тата. Його захопленість і відданість своїй справі передалися мені. Він мав дуже сильну натуру. Будучи генеральним директором Київського авіазаводу, привчав мене й брата Петра заробляти авторитет поміж колег і друзів власною працею, ніколи не використовуючи його заслуги.
– Ви й нині перебуваєте у руслі сучасного музикознавчого процесу, обізнані з усіма змінами й новаціями, тобто, як кажуть, тримаєте руку на пульсі. Що саме з останніх подій музичного життя зачепило вас найбільше? Над чим працювали останнім часом? Що би хотіли відзначити особливо?
– Усі мої основні публікації увійшли до збірки «З надією в серці». Далі кожен новий рік містив події, які заслуговували на музикознавчу увагу. Одним із найкращих концертів назву 90-річчя хору Українського радіо (художня керівниця і головна диригентка – Юлія Ткач).
Несподіваний трагічний відхід у кращі світи Ганни Гаврилець – талановитої композиторки сучасності – викликав у мене внутрішнє бажання написати статтю про концерт її пам’яті славнозвісного Камерного хору «Київ» під орудою харизматичного хормейстера Миколи Гобдича у Соборі Софії Київської.
Згодом під його упорядкуванням і редакцією нотних текстів вийшло видання «Хорові твори Ганни Гаврилець», у якому зібрано величезну кількість композицій авторки, написаних чи адаптованих для камерного складу. У тому числі родина мисткині надала для публікації ряд творів із домашнього архіву, які ще не були оприлюднені.
Анна Луніна виконала грандіозну дослідницьку роботу над теоретичною частиною видання, яку скрупульозно відредагувала Ольга Голинська. А я відгукнулася рецензією на цю гігантську роботу, таку потрібну діячам української культури.
І надалі хочу писати про цікаві події у сучасному музичному житті в інтернеті – Українському журналі «Музика», з яким співпрацюю вже багато років. Дуже хочу побажати всім музикантам миру в цей складний воєнний час, творчої наснаги і нових звершень.
– Що вам допомагало вистояти у труднощах життєвих драм?
– Вважаю, що вінець мого життя – Богом дана дочка Альона – Ольга, названа на честь моєї мами! Вона має прекрасного чоловіка Миколу, який узяв турботу про родину на себе, і двох дітей – моїх чарівних онуків Анну й Василя. Завдяки їхній підтримці я живу і продовжую працювати після смерті коханого чоловіка Віктора, із яким ми 30 років були разом.
Понад усе я люблю свою сім’ю і власну справу. Можу впевнено сказати: Музика – моє життя!
Ольга ГОЛИНСЬКА
Фото з архіву музикознавиці
Першодрук статті див.: Музика. – 2015. – № 1-2. – С. 34,35.