Нові постановки на сценах міланського театру Ла Скала та оперного фестивалю Доніцетті у Берґамо
Зі снігової хуртовини Німеччини та Швейцарії автобус поринає у численні тунелі, мандруючи на південь. Змінюються привабливі покажчики в напрямку озера Комо, але раптово, після чергового тунелю, автобус стрімко виринає у дивний кліматичний оазис: снігу тут вже нема, окрім високогірних підхмарних вершин, зі скель майже прямовисно стікають численні міцні струмки – це вже Італія. Ще небагато часу – і стає зрозуміло, що змінився не лише кліматичний пояс та географічний краєвид, а й суто культурний ландшафт. Якщо їдеш аби долучитись до італійської музичної культури, країна Россіні, Верді та Пуччіні відразу готова надати тобі омріяні зразки оперного мистецтва та захопити белькантовими співами. Вона запрошує на фестивалі великих майстрів опери, приманює незвичайними прем’єрами. І це була, здається, єдина можливість до Нового року побувати на подібному фестивалі у Берґамо, місті народження Ґаетано Доніцетті. Потім довелося б чекати кілька місяців до наступних фестивальних подорожей.
«Космічні» пригоди на сцені Ла Скала
Але якщо по порядку подій, спочатку був Мілан – вже знайомий за попередніми мандрівками, але завжди бажаний. З феноменальним собором Duomo, повз який неможливо пройти байдуже, навіть поспішаючи до театру Ла Скала. Собор, зовні схожий на величезний орган – це архітектурна готика, але не загрозливо таємнича, а спрямована до захмарних висот і духовно надихаюча. У порівнянні з нею фасад Ла Скала видається дуже скромним культурно-історичним об’єктом. Та в середині, у самій глядацькій залі, «Скала» вражає масштабністю, обсягом, підковоподібними ярусами, що здіймаються догори один над одним. Немов храм, але вже музичний. А тепер уявіть собі, що цей храм від партера до останнього глядацького поверху – галереї – заповнений невгамовними дітьми та їхніми батьками, які завітали на ранкову оперну виставу «Маленький принц (Il piccolo principe)».
Кажуть, що таке у Ла Скала останнім часом відбувається доволі часто. Проєкт «Великі опери для дітей», який з 2015 року представляє твори з «великого» репертуару, адаптовані для юної аудиторії, тепер вже орієнтується на музику, написану спеціально для «Ла Скала».
Сьогодні «Маленький принц» Екзюпері є доступним на трьохстах мовах, і оперний варіант цієї філософської казки, що триває близько години, теж захоплює будь-якого глядача своєю безпосередністю та щирою комунікативністю. Хоча насправді музична мова опери доволі сучасна і складна, а в її підході до тексту Сент-Екзюпері на перший план виходять багатозначна тема ініціації. Особисто мені вперше пощастило побачити на сцені такий «дорослий» та водночас психологічно зрозумілий й виважений підхід до глибин задуму Екзюпері: розрив з наївною дитячою свідомістю, аскетичне перебування у незвіданому світі, обрядові випробування у вигляді фантастичних подорожей, що визначають нові для дитини правила та вчинки.
При цьому троянда, якою Маленький принц опікується на своїй планеті, розвивається як метафора юнацького кохання. Казка Сент-Екзюпері утверджується в опері як сукупність етапів дорослішання, однак без дидактичних і моралістичних надмірностей.
Вперше Ла Скала замовив композитору нову оперу, повністю призначену для дітей. Знаменитий твір Сент-Екзюпері перевели у оперний жанр композитор П’єранджело Валтіноні та лібретист Паоло Мадрона, які разом вже писали твори для дітей. Опери цього творчого тандему виконувалися по всьому світу: дуже успішний «Піноккіо» після дебюту у Віченці мав великий успіх у 2007 році в Комічній опері в Берліні і був поставлений в Мюнхені, Відні, Мадриді, Турині, Венеції, Лімі і Гонконгу. У 2010 році в Берліні відбулася прем’єра «Снігової королеви» Валтіноні та Мадрона, у 2016 настала черга «Чарівника країни Оз» у Цюріхській опері, а згодом – «Аліси в країні чудес».
Режисерка Поллі Грем відома своїми освітніми проєктами для Глайндборна, Англійської та Валлійської національних опер. В «Il piccolo principe» вона разом зі сценографом Басею Бінковскі знайшла дуже вдале рішення участі дитячого хору, кожен з учасників якого робить якісь замальовки у дусі картинок самого Екзюпері та немов підхоплює стилістику його оригінальної та часом несподіваної символіки. На нескладній двоповерховій конструкції, розміщеній на авансцені, відбувається дія-гра, у якій кожен з солістів виконує кілька ролей, легко та невимушено трансформуючи образи за допомогою вигадливих костюмів й такого ж символічного реквізиту. Але вокальні партії виписані цілком «доросло» та вимагають неабиякої техніки і природної кантилени.
Щодо особистості диригента-постановника опери «Il piccolo principe» Віталія Алексєйонка, то він заслуговує на окрему розмову. Українцям Віталій відомий як артистичний директор Kharkiv music fest, який у 2022 році не зміг відбутися, бо його початок співпав з нападом російських окупантів. Підготовлені диригентом виступи групи музикантів фестивального молодіжного оркестру у вельми скороченій кількості відбувалися вже на станціях метро, перетворених у бомбосховища… А Алексєйонок не тільки успішно продовжив роботу у Німеччині, а й випустив там книгу про політичний спротив своїх співвітчизників диктаторському режиму Лукашенка, бо, як уродженець Білорусі, добре обізнаний, що там до чого. Далі його музична кар’єра розвивалася надзвичайно стрімко, бо молодий диригент посів перше місце та отримав приз глядацьких симпатій у конкурсі імені Артуро Тосканіні в Пармі. Він також увійшов у трійцю фіналістів аналогічного диригентського конкурсу імені Герберта фон Караяна в Зальцбурзі і тепер надзвичайно запитаний у європейських музичних колах.
Чи чекає на нас всесвітній потоп?
Фестиваль Доніцетті у Берґамо вже добігав кінця, але на одну з його головних подій – оперу великого італійця «Всесвітній потоп» («Il dulivio universalе») все ж пощастило встигнути. Щоправда, було недалеко до відміни вистави – артист, який співав головну партію, раптово втратив голос і його оперативно замінив колега-дублер, стоячи у куточку сцени з нотами на пюпітрі. А бідолага Ной пересувався по сцені, відкриваючи рота та вправно виконував усі мізансцени. Диригент та музичний керівник фестивалю Ріккардо Фріцца дізнався про цю біду вже стоячи за пультом, але на музичне втілення партитури ця позаштатна ситуація аніяк не вплинула. Виконання було прозорим, без зайвої афектації та темпоритмічних збоїв, усі солісти, разом зі співаючим Ноєм та Ноєм граючим, отримали наприкінці свої аплодисменти та вигуки «bravi».
І хоча опера «Il dulivio universalе», незважаючи на авторські переробки, не так насичена аріями-шлягерами, як, скажімо, «Лючія ді Ламмермур» або «Любовний напій», слухати цю музику було суцільним задоволенням від початку (себто увертюри) до кінця, коли бурхлива музика акомпанувала водній стихії на великому екрані. Взагалі все, що демонструвалося у відеосупроводі вистави – наживо зроблена операторами зйомка облич персонажів крупним планом, або вишукані страви та кришталеві бокали на святковому столі – все було яскравіше за поведінку самих героїв, яким режисери (мистецький дует Нікколо Массацца та Якопо Бегоньї), свідомо чи ні, не давали складних психологічних завдань.
Можливо, митці, які спеціалізуються переважно на кінематографі, були надто захоплені власними концептуальними завданнями: «через потоп, перший в історії природний катаклізм, вони закликають глядачів замислитися над такими актуальними питаннями, як навколишнє середовище. Надзвичайна ситуація та зміна клімату – це дві теми, які стосуються всіх нас, наполягають автори вистави. Це переплетення колективних та індивідуальних доль є однією з центральних тем драматургії нашої вистави». Додатково, перед виставою біля театру Доніцетті було організовано флешмоб, учасники якого у прозорих дощових накидках з надією та тривогою заглядали в обличчя глядачам. Потім, вже на сцені, з появою сатрапів, налаштованих проти будівника ковчегу Ноя, цих прихильників здорової екології взагалі і назавжди витіснили зі сценічного майданчика. І це було симптоматично. Але далі постановники, як на мене, захопилися видовищністю документальних кадрів та не акцентували ще одну важливу колізію, закладену Доніцетті та його лібретистом Доменіко Гілардоні. Адже сплетіння та подальший конфлікт індивідуальних доль героїв насправді визначається накопиченням енергії гріха та розплатою за нього, визначеною Всевишнім. І тут вже не є вирішальною кількість пластикових пляшок у світовому океані…
Так чи інакше, але музику Доніцетті режисери-кінематографісти не змогли зіпсувати і дали простір для співу головним виконавцям опери – Селі (Джуліана Джанфандолі), Аді (Марія Єлена Пепі), Яфету (Ніколо Доніні) та Кадмо (Енеа Скала). У останнього героя-сатрапа до того ж дуже ефектне тенорове звучання та негативна чарівність, що забезпечило співакові шалений успіх у темпераментної публіки.
Оригінально вирішили постановник сцену відплиття Ноєвого ковчега: з під колосників спустили металеву конструкцію, у яку завантажилися кілька героїв зі страховочними лонжами про всяк випадок (мабуть усіх забрати не дозволила техніка безпеки), після чого «ковчег» обережно підвівся на нібито недосяжну для потопу височину. На оперній сцені Бергамо це мало переконливий вигляд, ле театральна умовність – це одне, а наша дійсність, що кардинально змінилася на земній кулі з часів Доніцетті – зовсім інше.
Олександр ЧЕПАЛОВ
(Мілан – Бергамо)
Фото надані автором
