Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження композитора. Пропонуємо матеріал з архіву журналу «Музика», написаний десять років тому його онукою, багаторічною директоркою Музею Миколи Лисенка в Києві Роксаною Скорульською

Михайло Скорульський (19.09.1887, Київ – 21.02.1950, Москва, похований у Києві на Байковому цвинтарі) – український композитор-класик, піаніст, диригент, педагог, музично-громадський діяч. Кандидат мистецтвознавства (1939 р.), заслужений діяч мистецтв України (1947 р.), професор (1949 р.).

Музика оточувала його ще до народження. Мама Ніна Олексіївна, попри вагітність, годинами грала на фортепіано. Часом до неї приєднувався й батько, наспівуючи романси чи українські пісні. Поляк за походженням, він жартома називав себе «козак Адам».

Мистецтво звуків і надалі панувало в житті хлопчика. У невеликому дерев’яному флігелі у дворі дохідного будинку № 5 на Великій Васильківській вулиці в Києві (тепер на місці цієї та прилеглих споруд розташовано розважальний центр «Arena Entertainment») на початку 1890-х років часто збиралися відомі музиканти. Бували тут директор і професор по класу фортепіано музичного училища Володимир Пухальський, його друг видатний скрипаль Отакар Шевчик, Григорій Мороз-Ходоровський… Час від часу заходив до своєї колишньої учениці Микола Лисенко. Зайняті музикуванням та обговоренням мистецьких новин, гості не завжди звертали увагу на маленького сина господарів.

Батько композитора Адам Скорульський (1865, Житомир – бл. 1942, Польща) належав до польської шляхти герба «Kościesza z odmianą», що був затверджений у російському дворянстві 1835 року. Закінчив факультет природничих наук Київського університету. В студентські часи співав у Лисенковому хорі, на одному з виступів якого познайомився із майбутньою дружиною.

Мати Ніна (Неоніла) Сенаторська (1865, Київ – 1932, Житомир) походила з давнього волинського священницького роду, деякі члени якого своїми трудами одержали дворянство. Грі на фортепіано вона навчалася у Миколи Лисенка в Київському інституті шляхетних дівиць, а пізніше – у класі Володимира Пухальського в Київському музичному училищі. Пізніше Ніна Сенаторська концертувала як піаністка й гастролювала зі співаками як акомпаніаторка.

Гастрольні подорожі дружини спричинилися до розлучення батьків. Та навіть у цьому для п’ятирічного Михайлика виявився позитив: йому довелося протягом двох років жити з бабунею Олександрою Сенаторською. Випускниця і класна дама Київського інституту шляхетних дівиць, вона мешкала у приміщенні інституту. Тож малюк мав нагоду дуже рано навчитися читати і писати, просиджуючи тихенько на уроках, які «баба Саша» вела для найменших інституток. Та найчастіше Михайлик нишком прокрадався до класу з великим – як у мами – роялем. Він тихенько вмощувався у кутку і, мов зачарований, слухав гру Миколи Лисенка. Ті уроки музики назавжди запам’яталися Михайлові Скорульському. Однак перебування підростаючого хлопчика в закладі для дівчат ставало дедалі неприпустимішим. І батько, котрий тоді жив у Ризі, змушений був забрати сина до себе.

У Ризі, власне, розпочалися справжні заняття музикою. Більше того, саме на той період припали перші композиторські спроби Михайла Скорульського, причому масштабні. В архіві митця збереглися написані дитячою рукою начерки одразу двох опер: «“Сон Услади” – опера-сказка в трех действиях с танцами. 1894 г.» та «“Слобода Неволя” – опера в пяти действиях с прологом, по драме А. Аверкиева» – під враженням від побаченої 1896 року в Петербурзі «Хованщини» Модеста Мусоргського.

Цікаво, що з ризьким педагогом Язепом Вітолом Михайлові доведеться зустрітися пізніше у Петербурзькій консерваторії.

Удруге вийшовши заміж і переїхавши до Житомира, мати нарешті змогла 1897 року взяти сина до нової сім’ї. Михайло знову потрапив в атмосферу, просякнуту музикою. Вітчим Микола Биков (1869–1942) був у Житомирі помітною постаттю: не лише знаним лікарем, а й одним з ініціаторів створення 1905 року Житомирського відділення ІРМТ.

Ніна Олексіївна стала однією з найактивніших учасниць музичного життя міста, зокрема виступала як концертмейстер видатних артистів, які гастролювали в Житомирі. Під її керівництвом Михайло продовжив займатися музикою. Цьому сприяла й атмосфера Першої гімназії, у якій хлопець навчався у 1898–1905 роках. Звичними були тут музичні та літературно-музичні вечори за участю гімназистів і педагогів, котрі залюбки співали в хорі, грали в оркестрі, захоплювалися домашнім музикуванням, у тому числі й удома в Михайла, де їх радо приймала Ніна Олексіївна. Тому не дивно, що музична стихія вабила юнака дедалі більше, витісняючи інші зацікавлення, серед яких деякий час домінували філософія та астрономія.

Самовизначеність учня вражала викладачів, котрі з року в рік із тривогою записували у «Кондуїтному журналі»: «Не был ни на одном богослужении с начала года»; «Принес постороннюю книгу в класс (философ. Шопенгауэра) и читал на уроке. Строг. выг. директ.»; «Способный, но обленившийся ученик; мог бы быть первым в классе, как это было в предыдущие годы. Но, к сожалению, подпал под чье-то влияние, нежелательным образом отразившееся на отношении его к своим занятиям и вообще ученическим обязанностям…»; «Юноша способный, но бросил заниматься всеми науками, занимается игрой на рояле».

Вибувши з гімназії «на прохання батьків», Михайло Скорульський за рік із легкістю вступив до Житомирських музичних класів ІРМТ. Його викладачем із фортепіано став Леонід Местєчкін. Одночасно юнак відвідував лекції з гармонії та контрапункту.

Протягом усіх років навчання (1906–1910) молодий музикант з успіхом грав у відкритих студентських концертах. Репертуар його виступів свідчить про блискучі виконавські можливості. Скажімо, після виконання парафразу на мотив «Євгенія Онегіна» Чайковського–Пабста місцева газета «Волынская жизнь» писала, що піаніст «показал наличность массивной и беглой техники и толковое музыкальное отношение к исполняемой пьесе».

1910 року Михайло Скорульський мав клавірабенд. А на урочистій акції з нагоди закінчення училища «з особливим успіхом» виконав Перший концерт для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова.

Окрім диплома училища, юнак одержав посвідчення, де зазначено, що: «Михаил Скорульский, окончивший Житомирское музыкальное училище в 1910 году, состоял в течение четырех лет преподавателем в одном из классов обязательного фортепиано при училище. Класс его отличался особой успешностью, благодаря несомненным педагогическим способностям, необходимой авторитетности и добросовестности Скорульского. Директор музыкального училища Л. Местечкин». А за кілька місяців у Житомирі отримали телеграму з Петербурга: «Принят Есиповой».

У Петербурзькій консерваторії Михайло Скорульський навчався одразу з двох спеціальностей – фортепіано в Ганни Єсипової і теорії композиції у колишніх учнів Миколи Римського-Корсакова професорів Максиміліана Штейнберга, Василя Калафаті та Язепа Вітола. Велике значення для подальшої творчої діяльності Михайла Скорульського мали його заняття у диригентському класі Олександра Черепніна та Анатолія Лядова.

Брак фінансових можливостей змушував Михайла Скорульського навчатися лише в екстернатурі. Та неабиякі здібності й надзвичайна працездатність дозволили йому успішно пройти консерваторський курс за два роки.

Промовистою є характеристика, написана Олександром Глазуновим: «Сим удостоверяю, что предъявитель сего свободный художник Михаил Адамович Скорульский – высокообразованый музыкант, окончивший Петроградскую консерваторию по двум специальностям – по теории композиции и игре на фортепиано. В силу вышесказанного я смело могу рекомендовать М.А. Скорульского в качестве опытного педагога по названным специальностям. Директор Петроградской консерватории А. Глазунов. 23 апреля 1914 г.».

26 травня 1914 року Михайло Скорульський узяв шлюб зі співачкою Людмилою Андрієнко, з якою разом навчався у Житомирі та Петербурзі. Закінчивши консерваторію, молоде подружжя виїхало до Поволжя, де Михайло став першим директором і викладачем музичних класів Сарапульського відділення ІРМТ в Іжевську.

Початок Першої світової війни змусив митця повернутися до місця військової приписки – Житомира. Тут у чині «вольноопределяющегося музыкантской команды Управления ополчения Юго-Западного фронта» він створює спочатку струнний, а 1916 року – симфонічний оркестр. У радянські часи цей колектив працював «під дахом» різних житомирських установ і перестав існувати у 1933 році після від’їзду Михайла Скорульського до Києва. Репертуар оркестру включав визначні твори європейської і російської класики, зокрема всі симфонії Петра Чайковського. А у 1920–1921 роках із нагоди 150-річчя Людвіга ван Бетховена «Соворкестром» було виконано всі (!) симфонії німецького класика, причому у відтворенні Дев’ятої брав участь «“Совхор” под руководством Михаила Гайдая». Водночас оркестр уперше озвучував щойно написані твори українських композиторів, у тому числі самого Михайла Скорульського.

Важливою подією для Житомира стало відкриття у 1918 році Музично-вокальної студії Скорульських. Тут викладали спів, гру на фортепіано, теорію композиції і всі теоретичні предмети в обсязі консерваторських програм.

У 1921–1932 роках працювала Житомирська хореографічна студія, організована подружжям Скорульських заради професійного навчання дочки – у майбутньому відомої балерини, заслуженої артистки України, хореографа і лібретиста Наталі Скорульської. Водночас Михайло Скорульський став одним із засновників та активних членів Житомирської філії Товариства імені Миколи Леонтовича (1927 р.), «Московского и Ленинградского обществ драматических писателей и композиторов» та інших мистецьких і громадських організацій.

Слід зазначити, що інтенсивну концертну діяльність провадив усі ці роки не лише Михайло Скорульський. Регулярно співала в концертах і студійних оперних постановках його дружина Людмила Андрієнко-Скорульська. А з дванадцяти років почала танцювати у концертах і їхня дочка Наталя.

Ті 24 зміни влади, які пережив Житомир у роки громадянської війни, здавалося б, не могли сприяти активній творчій праці. Однак саме у 1920–1930-ті роки Михайло Скорульський написав обидві симфонії і «П’ять українських пісень для симфонічного оркестру», розгорнуті твори для мішаного хору та симфонічного оркестру – «Гімн вільному мистецтву» й «Великий пролог», камерно-інструментальні твори – Тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі до-дієз мінор і Фортепіанний квінтет на українські теми, Струнний квартет, Сонату № 2 і ряд інших творів для фортепіано, 23 романси, першою виконавицею яких була дружина композитора.

Окремо слід звернути увагу ще на один оркестровий твір того періоду. 1928 року з нагоди 100-річчя від дня смерті Франца Шуберта американська компанія грамплатівок «Коламбія» організувала міжнародний конкурс на закінчення «Незакінченої симфонії» видатного композитора. Серед 180-ти музикантів з усього світу взяв участь у змаганні й Михайло Скорульський. І найскладнішим для нього виявилося розшукати партитурний папір, щоби надіслати свою версію на турнір. Окрім невеличкої премії, результатом завершення симфонії Франца Шуберта було створеня оригінальної оркестрової п’єси «Класична увертюра», теми якої близькі за стилем до музики австрійського митця.

Наприкінці 1920-х років твори Михайла Скорульського вийшли на столичну концертну естраду: 25 квітня 1929 року в Харкові прозвучала його Перша симфонія, присвячена Олександрові Глазунову. За півроку до того, в 1928-му, вихованці Харківської консерваторії виконали Квінтет на українські теми. Струнний квартет, написаний Скорульським до ювілею уславленого Квартету імені Жана Батиста Вільйома, незмінно був у репертуарі колективу.

Про значний інтерес виконавців до творів Михайла Скорульського свідчить лист видатного композитора й диригента Михайла Вериківського, який 6 серпня 1930 року писав:

«Шановний Михайле Адамовичу!

9 серпня о 8 годині 30 хвилин вечора в Профсаду в Харкові за моїм диригуванням відбудеться український симфонічний концерт, в якому буде виконано Ваших 5 народних пісень. Ця програма буде передаватись по радіо. Матимете змогу – слухайте. 14 серпня 5 народних пісень я виконуватиму в Слов’янську, 24 серпня – знову в Харкові з трансляцією і 28 серпня в трьох концертах у Запоріжжі і на Дніпрельстані. Якщо маєте щось нове – надсилайте. При нагоді обов’язково виконаю».

У серпні 1933 року на стадіоні «Динамо» в Києві відбувся авторський концерт Михайла Скорульського. Незабаром його запросили до Києва на посаду референта філармонії, а у Вечірній робітничій консерваторії було організовано спеціальний композиторський клас, де митець викладав теорію музики та композицію.

Трохи згодом Михайло Адамович почав працювати у Київській державній консерваторії на кафедрі спеціальної теорії і композиції. У 1937 році його затвердили доцентом Київської консерваторії.

Відповідальна праця з виховання молодого покоління музикантів спонукала Михайла Скорульського до активізації наукової діяльності. Він написав чотири теоретичні праці, серед яких «Музична форма Катуара» (1934 р.), «До питання про створення підручника з музичної форми» (1936 р.), «Елементарні основи фортепіанної техніки в школі Ганни Єсипової» і «Курс вертикально-рухомого контрапункту строгого стилю за системою Сергія Танєєва» (1940 р.). Останню роботу Михайло Скорульський подав як кандидатську дисертацію і захистив її при Київській консерваторії, одержавши науковий ступінь кандидата мистецтвознавства. Згодом, у 1947 році до цієї розвідки було додано збірку з двохсот прикладів до контрапункту строгого стилю від двох до п’яти голосів.

Та, безумовно, найщасливішим творчим періодом у житті Михайла Адамовича було літо 1936 року. У селі Мотовилівці під Києвом народився клавір балету «Лісова пісня».

Із першого прослуховування балет було схвалено до постановки у Київському театрі. Та вже на обговоренні оркестрової партитури «дійшло до порівнянь такого роду, що, мовляв, у нас лозунг “зібрати 7-10 пудів сталінського хліба”, а у вас Мавка не хоче жати жито…» (Із виступу Фруми Ростової, дружини Миколи Щорса, введеної до складу худради театру після включення до репертуару опери Бориса Лятошинського «Полководець».) «На цій підставі не лише балет, а й самий твір Лесі Українки визнавався “небажаним”!» – згадувала лібретистка Наталя Скорульська.

У відчаї Михайло Адамович зважився написати Сталіну. Невдовзі на адресу композитора надійшла коротка записка: «Тов. Скорульський. За повідомленням Управління в справах мистецтв Ваш балет “Лісова пісня” буде включено до репертуару українських театрів на 1939–1940 рік. Зам. зав. культосвітвідділу В. Нагорний». Підготовку вистави перервала війна. Але записочки з ЦК виявилося достатньо, щоб роботу над «Лісовою піснею» поновили без додаткових нагадувань у першому ж повоєнному сезоні.

Під час Великої Вітчизняної війни, у 1941–1944 роках, Михайло Скорульський жив в Алма-Аті, де викладав теоретичні дисципліни в Казахському музично-хореографічному учбовому комбінаті та оперній студії при Театрі опери та балету Казахської республіки. Глибоко вражений розлукою з Україною, рідним Києвом, він пише ораторію «Голос матері», беручи вірші зі шпальт українських газет, що, попри всі труднощі воєнного часу, регулярно надходили до столиці Казахстану.

Театр опери та балету Казахської РСР замовив Михайлові Скорульському інструментувати нову оперу композитора Євгена Брусиловського «Гвардія, алга!» («Гвардія, вперед!»), яку було поставлено 1942 року. Для Київського театру музичної комедії, що також перебував в евакуації в Алма-Аті, композитор інструментував «Наталку Полтавку». Виставу приурочили до 100-річчя від дня народження Миколи Лисенка. В Алма-Аті відбулася ще одна зустріч – із консерваторським однокашником Сергієм Прокоф’євим, який доручив Михайлові Скорульському оркестрування своєї опери «Війна і мир».

Під час занять із талановитим учнем, майбутнім видатним казахським композитором Бахитжаном Байкадамовим, родина якого прихистила Скорульських в евакуації, Михайло Адамович із великим захопленням вивчав музичну культуру казахського народу. Унікальний за музичним змістом Другий квінтет для двох скрипок, альта, віолончелі та фортепіано Скорульського побудований на темах пісень поета-просвітителя Абая Кунанбаєва. Легенди, героїчні народні пісні про Амангельди Іманова надихнули композитора на створення монументальної «Степової поеми» для великого симфонічного оркестру.

Але серце рвалося на Батьківщину. 6 листопада 1943 року, слухаючи трансляцію мітингу зі щойно звільненого від фашистів Києва, Михайло Адамович утратив свідомість. За кілька годин на ще порожньому нотному аркуші з’явився напис: «Защитникам Киева во все времена».

У квітні 1944 року Михайла Скорульського викликали до Києва і призначили начальником відділу музики Комітету в справах мистецтв УРСР. Та за деякий час композитор відмовився від державної посади – Київський театр опери та балету імені Тараса Шевченка відновив роботу над постановкою «Лісової пісні». Прем’єра відбулася 25 лютого 1946 року у святковий ювілейний вечір із нагоди 75-річчя від дня народження Лесі Українки.

Окрилений успіхом балету, Скорульський 1948-го закінчує оперу «Свіччине весілля» на лібрето давнього друга Івана Кочерги – вимріяний у часи війни твір, присвячений «Захисникам Києва у всі часи». Паралельно пише симфонічну поему про київського богатиря – «Микита Кожум’яка». А от роботу над новим балетом «Снігова королева» майже на початку припинила тяжка хвороба. Подрузі дочки, балерині Ірині Томасевич-Чистяковій Михайло Адамович якось сказав із гіркою іронією: «Мене забрала Снігова королева – я не вмію писати злу музику…»

Відкритий показ фрагментів опери «Свіччине весілля» у 1949 році одержав найвищі оцінки музичних критиків і преси. Та композитор у цей час перебував у московській клініці…

До кінця життя Михайло Адамович працював у Київській консерваторії. Коректне ставлення, спокійна, виважена манера викладення матеріалу приваблювали студентів. У пам’яті тих, хто спілкувався з митцем, він залишився приємним, широко ерудованим співрозмовником, висококультурною, надзвичайно скромною, вельми вимогливою до себе, чуйною людиною.

Варто згадати іще один талант Михайла Скорульського: упродовж 1939–1948 років у різноманітних, в тому числі періодичних виданнях було надруковано понад п’ятдесят його рецензій і статей.

Обірвалося життя митця 21 лютого 1950 року. Сторіччя Михайла Скорульського відзначалося в рамках Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Йому було присвячено мистецький фестиваль «Золота осінь» 1987 року в Києві, День Житомира (19 вересня 1997 р.). Відкрито меморіальні дошки у Києві й Житомирі. 2000 року на другому поверсі Житомирського літературного музею розміщено постійно діючу виставку «Пенати мистецького сузір’я. (Родина Скорульських у Житомирі)».

На жаль, композиторові не судилося дожити до другої постановки «Лісової пісні», яка стала вершиною української хореографії ХХ століття. Справжнє хореографічне народження балету відбулося 25 травня 1958 року. За понад п’ять десятиліть сценічного життя ту київську виставу було перенесено на сцени Риги, Донецька і Харкова, оригінальні постановки здійснили у Дніпропетровську, Львові, Саратові, Аделаїді (Австралія). «Лісова пісня» побувала у Єгипті, Португалії, Німеччині, Болгарії, Румунії, Словаччині, країнах Латинської Америки. Чотири рази бачили балет Михайла Скорульського у Японії. Японці ж зробили дві телеверсії вистави.

Телефільми-балети знято й в Україні: чорно-білий з Аллою Гавриленко та Валерієм Ковтуном і кольоровий із Миколою Прядченком та Любов’ю Данченко. Блискуче сучасне хореографічне вирішення класичного твору запропонував Донецький театр опери і балету імені Анатолія Солов’яненка у 2010 році.

Сподіватимемось, що новий виток сценічної історії «Лісової пісні» активізує увагу до всієї творчої спадщини Михайла Скорульського.

Роксана СКОРУЛЬСЬКА

На головному фото – портрет Михайла Скорульського роботи Ігоря Мезенцева.

Друковану версію статті див.: Скорульська Роксана. Класик української музики ХХ століття // Музика. – 2012. – № 4. – С. 28–33.