Фестиваль під промовистою назвою «Оксамитовий сезон в Одеській опері» проходить уже восьмий раз, але обставини, які цьогоріч передували мистецькій події, надали її проведенню особливого символічного смислу
Після організованої підступним ворогом катастрофи з Каховським водосховищем, яка рикошетом відгукнулася на стані одеських міських і приміських пляжів, після зухвалих ворожих обстрілів і руйнувань, у тому числі історичних будівель у центральному районі, Одеса, її митці й загалом усі мешканці щоденно демонструють супротив спробам нав’язати їм логіку зневіри, повернути до старих радянських моделей і міфів.
Коротке перебування в Одесі у початкові фестивальні дні переконало мене, що це прекрасне українське місто, оперний театр якого належить до шедеврів світової театральної архітектури, а його колектив укотре доводить свою мистецьку потужність, живе actress повноцінним життям. Зазнавши нещодавніх потрясінь, Одеса реально засвідчує воістину незламну силу, підтверджує авторитет унікальної перлини на березі Чорного моря.
У творців фестивалю не було сумнівів у тому, що розпочати свято треба з показу нового оперного твору українського автора, твору, який народився саме тут, в Одеському театрі й після прем’єри вже пройшов випробування глядацькою залою. Публіка гаряче прийняла і продовжує з ентузіазмом сприймати оперу «Катерина» Олександра Родіна, ініціатива створення якої належить генеральній директорці і художній керівниці театру Надії Бабіч. Було враховано непересічність значення і всезагальну популярність літературного першоджерела – однойменної поеми Тараса Шевченка, а також необхідність адаптувати твір для потреб сучасної театральної сцени і звернутися саме до оперної форми його втілення.
Із цим завданням чудово впорався відомий український композитор Олександр Родін, насамперед як лібретист. Він розширив сюжетні кордони за рахунок показу в експозиції життя українського села, яке підпорядковується виплеканим віками ритмам календарного року, зафіксованим у народних обрядах і їхніх театралізованих різновидах. До останніх належить різдвяний український вертеп із традиційним двоярусним розподілом на персонажів сакрального «верху» і побутової нижньої сфери. В опері наскрізними учасниками сценічних подій стають герої вертепного походження, і саме вони розповідають історію Катерини: Янгол, Чорт, Відьма, Смерть, Циган, Співак-лірник.
Родін-композитор ввів в оркестрову партитуру не лише імітацію гри на народних інструментах у танцювальних і хорових сценах, а й наділив Янгола власним інструментальним тембром. Цей тендітний небесний посланець постійно тримає в руках скрипку і час від часу включається в дію з виразними сольними скрипковими монологами (Янгол – роль без співу, в якій виступила артистка оркестру Катерина Корягіна).
У початкових сценах вистави перед нашими очима проходять відбиті у народних обрядових дійствах пори року. Зимові й весняні свята огорнені світлими ліричними настроями. У відповідності з формуванням сюжетної напруги контрастні барви вносять несамовиті буйства і спокуси Купальської ночі, потім яскравим штрихом змальовується галасливий осінній ярмарок. Важливу роль у розлогій експозиції відіграє хоровий і балетний компоненти (режисер-постановник – Оксана Тараненко, хормейстр – Валерій Регрут, балетмейстер – Олексій Скляренко).
Основна сюжетна лінія, пов’язана з історією Катерини та її коханням до москаля-чужинця, проходить в обрядовій частині у вигляді дещо відсторонених інтермедій. Тут перед композитором виникла складна задача підкреслити у дуетах і діалогах двох закоханих різницю вияву почуттів – щирих і глибоких у Катерини та одягнених у зовні ефектні шати, але поверхневих у цинічного спокусника Івана (Павло Смирнов). Красива фразеологія останнього спочатку підкорює недосвідчену українську дівчинку, яка ще не навчилася адекватно виражати свої емоції. Помітного власного голосу вона набуде лише у другій частині твору, де в повній мірі розкриється її палкий темперамент.
Олександр Родін змалював Катерину як сильну духом особистість, готову переносити важкі випробування доти, поки зберігається її віра в щирість клятв коханого і не втрачається надія його знайти. Її коханню властива здатність до самопожертви, що проявляється у напруженій експресії доволі складної вокальної партії. У виставі, показаній на відкритті 8-го «Оксамитового сезону», з цими труднощами чудово впоралася виконавиця ролі Катерини Марина Наймитенко. Коли героїня стикається зі зрадою і підступністю Івана, всі її думки спрямовуються на долю народженого сина, на відчуття своєї провини перед ним. На якийсь момент вона навіть готова принизливо просити москаля-батька взяти на себе турботу про безпорадного малюка.
У концепції опери важливою функцією наділяється друга частина першої дії, в якій Катерину з дитиною батьки виганяють із рідної домівки. За допомогою віршованих текстів самого Тараса Шевченка тут акцентовано тему безжалісного людського осуду, впливу на долю дівчинки-покритки моралі сільського середовища, переступити через яку не наважуються її батьки.
Якщо взяти до уваги експресивність музичної мови опери, а також контраст у ній напруженого основного сюжету та протилежних за колоритом фонових сцен, це зближує твір Олександра Родіна з веристською оперною традицією. Підкреслюється трагедія зіткнення із суспільною мораллю не лише самої героїні, а і її рідних. Відчуття безвиході й власної провини відтворені в розгублених репліках матері (Олена Стародубцева) та особливо в реакції батька Катерини. Програмний монолог останнього, який звучить наприкінці першої дії, просякнутий викривальною риторикою на адресу односельців і всього оточення, що надає його промові надсюжетних функцій. Дуже вагомо виглядав цей сольний номер у виконанні досвідченого співака Дмитра Павлюка.
Про вдале режисерське рішення опери мені вже доводилося писати, тому можу лише підтвердити позитивність своїх перших післяпрем’єрних вражень. Однак варто наголосити, що цього разу за пультом стояв новий музичний керівник Володимир Врублевський, який нині виконує обов’язки головного диригента театру. Хоча йому довелося засвоювати партитуру нового твору вже після того, як вона пройшла прем’єрне випробування, він провів виставу впевнено і зміг вибудувати цілісну лінію наскрізного розвитку, долаючи властиві композиційній будові першої дії риси сюїтності й згладжуючи певні стильові нестиковки дії другої.
Маю на увазі відверто вставний характер орієнтованих на усталені оперні традиції сольних номерів Застольної Івана (її моделлю безумовно послужила відома Арія Роберта з «Іоланти» Чайковського) або ще більш трафаретної Пісні Шинкарки (Ілона Скрипник). Хоча слід визнати, що обидва сольних епізоди мають успіх у публіки і, з огляду на трохи одноманітну за драматичним настроєм загальну побудову акту, створюють необхідний емоційний контраст.
Другому й третьому фестивальним дням передувало проведення наукового форуму, в назві котрого було зафіксовано вдалий фестивальний слоган «Нова музика України». Як з’ясувалося з виступів його учасників, а серед них були працівники театру – генеральна директорка і художня керівниця Надія Бабіч, диригент Ігор Чернецький, завідувачка літературної частини Лілія Соловйова, український репертуар складав важливу частину одеської оперної афіші мало не з перших кроків існування закладу.
Якщо згадати традицію відомої Баварської державної опери в Мюнхені, де знакових авторів, чиї прем’єри відбувалися на цій сцені, іменують своїми «домашніми богами», то й Одеська опера може занести до списку власних «домашніх богів» Бориса Лятошинського, прем’єра «Золотого обруча» якого відбулася саме в Одесі, чи Віталія Губаренка. Опера-балет «Вій» останнього була народжена саме на одеській сцені і в цьому ж театрі поставлена у новій редакції через тридцять років після першої прем’єри.
Про оперну спадщину українських композиторів і її сьогоднішній стан ішлося у виступах інших учасників форуму. Ситуацію не можна вважати задовільною. Адже національний оперний канон, тобто твори, які можуть гідно представляти національну оперну школу в першу чергу для українських глядачів і входити у постійний репертуар всіх українських оперних колективів, остаточно не визначений. Лише коли такий канон із десяти-п’ятнадцяти усталених назв від бароко до ХХ століття утвердиться, можна буде рухатися в бік загальноєвропейського визнання.
Величезної роботи потребує впорядкування нотного матеріалу, бо видавнича справа в Україні перебуває у жалюгідному становищі. Особливу проблему становить необхідність редагування старих оперних текстів, які створювалися у минулі часи для інших театральних умов або не мали усталених постановочних версій. Сучасного редакційного перегляду вимагає чи не вся оперна спадщина засновника української композиторської школи Миколи Лисенка.
Показово, що на Заході при дирекціях фестивалів, присвячених творчості оперних митців зі світовими іменами (Гендель, Россіні, Верді, Пуччині), існують спеціальні фундації, які займаються ретельним вивченням рукописів і всіх документів, пов’язаних із побутуванням тих чи інших оперних назв. Фахівці цих інституцій готують нові видання, дають рекомендації театральним колективам. І це при тому, що ще за життя тих митців був накопичений великий нотний матеріал як рукописний, так і оприлюднений різними видавництвами.
У виступах учасників наукового форуму йшлося також про те, що процес поповнення афіш українських оперних театрів новими назвами триває в нашу складну добу. Називалися серед іншого такі твори, як «Вишиваний, король України» Алли Загайкевич на харківській сцені, «Лис Микита» Івана Небесного, створений на замовлення Львівського оперного театру. Одеська «Катерина» теж відноситься до числа новітніх подій. Водночас наголошувалися значення і роль театрів як промоутерів процесів оновлення та відродження музичного минулого власної країни.
Показово, що цьогорічна фестивальна програма дала змогу наочно відчути плідні художні результати багаторічної колективної праці з повернення до життя захованої в архівах музичної спадщини доби українського бароко. Яскравою музичною подією став концерт в арт-просторі «Бельетаж-імпреза» ансамблю «Partes» лабораторії «Musica sacra Ukraine Open Opera Ukraine». Концерт прокоментувала і провела програмна директорка «Open Opera Ukraine» музикознавиця Анна Ґадецька, яка була й учасницею унікального хорового ансамблю.
Прозвучали твори видатного українського композитора доби бароко й автора теоретичного дослідження «Граматика мусікійська» Миколи Ділецького. Щоби ця подія стала можливою, за нею стояли довгі роки подвижницької праці професорки, докторки мистецтвознавства Ніни Герасимової-Персидської, учнів її школи, а також видавців, артистів і керівників хорових колективів.
Сьогодні, коли одна за одною зруйнувалися старі схеми і на державну підтримку унікальних мистецьких ініціатив втрачається надія, справу попередників продовжили ентузіасти нових громадських починань, одним із яких стало заснування згаданої лабораторії та хорового ансамблю при ній.
Діяльність цієї організації, успішні виступи як в Україні, так і за її межами ансамблю «Partes» заслуговують окремої розмови. В історії «Оксамитового сезону» такий концерт можна, з одного боку, назвати ноу-хау, а з іншого – він органічно вписався в цю історію, бо на початку існування фестивалю прозвучала ініційована відомою диригенткою і проведена під її орудою театралізована версія опери «Алкід» Дмитра Бортнянського.
Цікаві паралелі виникли не лише з минулими роками, а й із фестивальним сьогоденням. Бо швидко після того, як захоплені глядачі аплодували в бельетажі виступу українського барокового ансамблю, вечором оперна публіка слухала і дивилася на великій сцені постановку сценічної кантати Карла Орфа «Carmina Burana». При її створенні німецький автор середини ХХ століття надихався тими самими ідеями повернення забутого минулого, які захоплюють молодих українських ентузіастів нашого часу. І не має суттєвого значення, що останні спираються на традицію православного багатоголосного співу, тоді як Орф надав нового життя поетичній спадщині середньовічних мандрівних співців-вагантів, розповсюдженій серед університетського студентства доби бароко. Саме такі й подібні їм гімни та піснеспіви виконували українські спудеї і мандрівні дяки у період розквіту національного барокового стилю.
Я заскочила на один крок вперед і не згадала про важливий концерт другого фестивального дня під уже знайомим нам гаслом «Нова музика України». Він також проходив у вишуканому арт-просторі «Бельетаж-імпреза».
Показ новітніх творчих здобутків українських композиторів відрізняється у фестивальній концепції від більш широких і узагальнених принципів, покладених в основу відомого одеського фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики в Україні». На «Оксамитовому сезоні» панує ідея представити лаконічний музичний портрет одного конкретного митця, який присутній у залі і може звернутися до слухачів зі словом.
Істотно, що готують такий концерт музиканти й диригент саме Одеської опери. Тим самим вони прилучаються до загальноукраїнського музичного процесу і засвоюють його стилістичні ознаки.
Цього разу свої музичні надбання демонстрував одеситам талановитий композитор і віолончеліст Золтан Алмаші. Вже багато років він працює у відомому київському оркестрі, Національному ансамблі солістів «Київська камерата». До останнього часу керував колективом його засновник Валерій Матюхін, музикант, який зробив колосальний внесок у справу популяризації та утвердженні в мистецькому середовищі творів саме українських авторів. Нещодавно його не стало. Але Золтан Алмаші встиг ще за життя Маестро виддати йому данину поваги і любові у своїй Камерній симфонії.
Створена ще 2007 року, вона нині прозвучала як зворушливий твір In memoria, в якому чулися і елегійні ноти, і проступали яскраві драматичні моменти, а в сольних монологах віолончелі, скрипки, дерев’яних духових інструментів панувала лірична схвильованість. Цей самобутній твір, в якому відчувається досвід композитора як музиканта, знайомого з усіма секретами камерного оркестрового виконавства, був переконливо представлений камерним складом одеського оперного оркестру під орудою диригента Ігоря Чернецького.
У виступі на науковому форумі Золтан Алмаші розповів про власні почуття в перші дні розпочатої російським агресором війни. За його визнанням, він спочатку перебував у ступорі, музика ніби зникла з його життя та свідомості. Однак заціпеніння тривало не довго. Почалися запрошення на участь у концертах, підтримувала зацікавленість музичними враженнями публіки, диригентка Оксана Линів замовила новий твір і він присвятив його Маріуполю, героїчному українському Місту Марії.
Слухачам одеського концерту композитор пояснив оригінальний задум свого циклу «Пори року», який прозвучав після симфонії. Особливість цього дев’яти-, а не чотиричастинного циклу полягала у тому, що автор хотів зафіксувати атмосферу саме українських природних сезонів і передати специфічне відчуття часу, яке вони породжують. На початку року час ніби йде повільніше, чи не кожен місяць має свій ритм, емоційне обличчя. Починаючи з літньої пори, час прискорюється, місяці об’єднуються парами. А остаточно сезон набуває єдиного образу вже осінню. Між закінченням і початком нового циклу розташовується не схожий на інших, сумний і ностальгічний грудень.
Метаморфози з відчуттям перебігу часу дивним чином втрутилися у програму цього цікавого концерту. Двічі його переривали повітряні тривоги й слухачам пропонували спуститися в укриття у підвальному приміщенні театру. Публіка після кожної паузи охоче поверталася до своїх місць у красивому театральному фоє, оздобленому з таким саме смаком, як і всі внутрішні інтер’єри унікального мистецького храму, которим так пишаються одесити і завжди захоплюються гості міста.
Отже, «Оксамитовий сезон-2023», що триватиме протягом місяця, стартував потужними мистецькими подіями, кожна з яких стала справжнім культурним відкриттям!
Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО
Фото надані організаторами фестивалю
