Українська академічна музика досі залишається маловідомою для європейської публіки, хоча має чимало творів, які заслуговують звучати на великих міжнародних сценах. Українська піаністка Віоліна Петриченко вже багато років працює над тим, щоб змінити цю ситуацію. Живучи в Німеччині, вона не лише виступає сама, а й знайомить європейську аудиторію з українськими композиторами та запрошує вітчизняних музикантів до участі у своїх проєктах.
Одним із таких проєктів став фестиваль Sounds of Ukraine у Німеччині, який за кілька років перетворився з невеликої концертної ініціативи на масштабну подію. Про те, чому українську музику досі складно «продавати» європейському слухачеві, як зацікавити його нашими композиторами та чому самі українці не завжди достатньо цінують академічні музичні надбання своєї культури, ми поговорили з Віоліною Петриченко.
– Ви створили фестиваль у Німеччині – Sounds of Ukraine. Розкажіть, будь ласка, про нього.
Фото Віталія Грабаря
– Спочатку це була невелика концертна ініціатива, яка тривала лише один тиждень. Сьогодні фестиваль уже охоплює кілька місяців – від березня до кінця серпня. Для мене це свідчення того, що інтерес до української музики в Німеччині поступово стає дедалі більшим. Важливою складовою фестивалю є також участь українських виконавців, яких я регулярно запрошую безпосередньо з України.
– Як ви стверджуєте, вокальна лірика складніше сприймається європейською публікою. Чому? Бо німці не розуміють української мови чи їм здається, що мелодії надто сумні?
– У Німеччині сформувалася дещо інша концертна традиція. Тут більшої популярності набули малі камерні ансамблі, ніж вокальні жанри. Тож насамперед ідеться про музичні вподобання місцевої аудиторії.
– Ви часто розповідаєте слухачам про композиторів, історію написання творів та історичний контекст. Чи допомагає такий вступ краще сприймати українську музику?
– Для мене просвітницька складова концертів є дуже важливою. Переконана: коли люди розуміють, звідки походить музика і за яких обставин з’явилася, вони значно глибше її сприймають і починають цікавитися українською музичною культурою.
– Знаю, що досить ризиковано представляти твори вперше. Адже всі звикли ходити на концерти відомих виконавців і композиторів. Що допомагає вам зацікавити публіку опусами, які вона чує вперше?
– Я намагаюся поєднувати в програмах музику українських і європейських композиторів, добираючи їх за спільними стильовими рисами, жанром або історичною епохою. Коли слухачі можуть порівняти знайомі їм європейські твори з українськими, вони набагато легше відкривають для себе нашу музичну мову. На мою думку, такий підхід ефективніше привертає увагу публіки, ніж концерти, присвячені виключно українській культурі.
– Які українські композитори вже відомі німецькій публіці?
– Найчастіше це Валентин Сильвестров. Меншою мірою для них знане ім’я Миколи Лисенка. На жаль, більшість інших українських авторів європейській аудиторії поки що залишається майже невідомою.
– Чию фортепіанну творчість із кола наших співвітчизників ви можете виділити з-поміж усіх інших і чому?
– Я б назвала Віктора Косенка та Сергія Борткевича. Особливо прикро, що творчість Борткевича нерідко помилково сприймають як частину російської музичної традиції, хоча він є українським композитором, народженим у Харкові.
– Чи граєте ви твори українських композиторок?
– Так. У 2027 році я планую представити в Кембриджі твори Стефанії Туркевич з нагоди 50-ліття від дня її смерті. Для мене символічно, що цей концерт відбудеться саме у Великій Британії, де вона провела останні роки життя.
– Що для вас означає бути жінкою-піаністкою? Ви мали труднощі через гендерні стереотипи? Чи в Німеччині ця проблематика вже неактуальна?
– Я вважаю, що жінки й чоловіки однаковою мірою стикаються з перепонами, пов’язаними з професією: браком фінансування, конфліктами між колегами-музикантами та іншими викликами. Не можу сказати, що ці проблеми стосуються виключно жінок.
– В Україні вас іноді представляють як німецьку піаністку. Чи вважаєте, що українці починають ставитися з більшою повагою до артистів, які вже мали підтверджений успіх в інших країнах?
– Так, я думаю, що це спричинено певним комплексом меншовартості. Але я завжди позиціонуюся як українка, котра живе і працює у Німеччині, а зараз половину часу проводжу в Україні.
– Тобто ви дотримуєтеся думки, ніби українці досі не вважають, що наша музика достойна бути представленою на міжнародних сценах?
Марія Федина, Модест Менцінський, Володимир Сивохіп, Віоліна Петриченко, Катерина Шалайська на фестивалі Sounds of Ukraine
– Так, абсолютно. На моє переконання, українці ще не завжди сприймають власну академічну музику як мистецтво, гідне повноправно звучати на найпрестижніших світових майданчиках. Це впливає також і на ставлення до музикантів, які працюють в Україні. Їхні зусилля часто недооцінені, концерти оплачуються символічно або вони грають узагалі без гонорарів, тоді як артисти за кордоном, нерідко дістають значно більшу повагу.
Водночас я бачу, що ситуація поступово змінюється. Все більше українських виконавців і композиторів виходять на міжнародну арену, а українська музика привертає увагу європейської публіки. Нам важливо самим повірити в цінність власної культури й показувати її світові – не як щось маловідоме чи другорядне, а як повноцінну частину європейської музичної традиції.
Ірина МАРТИНОВA
Фото з архіву Віоліни ПЕТРИЧЕНКО
