19 жовтня у Колонному залі імені Миколи Лисенка відбувся довгоочікуваний ювілейний концерт видатного диригента Ігоря Блажкова, присвячений його 80-річчю. Свій ювілей маестро відзначив 23 вересня у Німеччині, де живе з 2002 року
Його ім’я і біографія нерозривно пов’язані зі становленням і розвитком українського музичного авангарду, рухом шестидесятників. Саме він став своєрідним гуру композиторів-авангардистів, сьогодні усім відомих Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Святослава Крутикова та інших. За спогадами Валентина Сильвестрова, інформацію вони отримували не з Москви, де паралельно з Києвом тоді упевнено набирав ходи музичний авангард, а від Ігоря Блажкова, який листувався з Ігорем Стравінським, Едгаром Варезом, Карлгайнцем Штокгаузеном, діставав ноти, книжки, записи. Цікаво, що після кожної зустрічі молодих митців і прослуховування чергового нового твору вони мусили написати до наступної зустрічі щось своє у манері й стилі прослуханого.
Диригентська кар’єра маестро починалася вдало і безхмарно – у 1959 році він закінчує навчання у Київський консерваторії, у 1967-му – аспірантуру Ленінградської консерваторії у класі Євгена Мравінського, який залишив дуже схвальний відгук про свого аспіранта. Свідомо Ігор Блажков обирає поле діяльності – старовинна музика (переважно епохи бароко) і сучасна, причому така, яка ніколи й ніде не виконувалася. Таким чином, протягом своєї кар’єри Блажков виконав 400 (за іншими даними – ще більше) світових прем’єр. Він став цілком успішним і визнаним професіоналом, отримавши разом із цими чеснотами й статус неблагонадійності. Як наслідок – конфлікти з тодішньою владою.
Диригент записав понад 40 грамплатівок і велику кількість компакт-дисків для найпрестижніших фірм Європи, США й Канади, гастролював у багатьох країнах, йому аплодувала вдячна публіка Старого і Нового світів, критика захоплено відгукувалася на виступи керованих ним оркестрів, він отримував відзнаки й призи найкращих звукозаписувальних фірм… А вдома мусив залишати колектив за колективом. Не за власним бажанням – його звільняли. Що й призвело до остаточного від’їзду у 2002 році до Німеччини.
І, тим не менше, свій ювілей він відзначив усе-таки в Києві, серед старих друзів. У концерті взяв участь його син, піаніст Кирило Блажков (випускник Київської консерваторії по класу Всеволода Воробйова), блискуче зігравши партію фортепіано в «Екзотичних птахах» Олів’є Мессіана.
Прийшовши до зали трохи раніше, я був здивований малою кількістю публіки. Завжди у таких випадках якось переживаєш за виконавців, але поступово зала заповнилася. Причому переважали «уламки інтелігенції» (кажу це виключно в позитивному сенсі), – люди, причетні до тієї славної епохи.Зі вступним словом виступила проректор Національної музичної академії України Леся Олійник, яка зупинилася на основних періодах діяльності музиканта, висловила подяку від імені київських меломанів і вручила маестро відзнаку академії разом із пам’ятними подарунками й квітами. Спроможність пані Олійник з’являтися на всіх помітних київських заходах, завжди мати приготовану промову гідна подиву й пошани.
Почався концерт Симфонією № 3 Валентина Сильвестрова «Есхатофонія». Твір 1966 року, як не дивно, вперше звучав у Києві (прем’єри відбулися у Венеції і Дармштадті). Цей опус – надзвичайно «заглиблений у себе» (навіть для Сильвестрова). Йдеться про «останній звук» у Всесвіті, загибель і водночас народження усього, бо світ, як і любов, існував завжди. Як на мене, – це музика для спокійного домашнього слухання, де тебе не відволікає чиясь присутність і сторонні звуки. Композитору знадобився збільшений склад оркестру з чотирма групами ударних. Утім диригувати такими творами – спеціальність ювіляра. Серед звукового хаосу всесвіту, що рефлексує в агонії, я усе ж розчув доволі розвинену партію рояля. По собі знаю, як непросто піаністам у таких ситуаціях – є велике побоювання пропустити вступ або зіграти «не там». Але піаністка того вечора Олена Протопопова блискуче впоралася зі своєю місією. Жартома я їй сказав, що якби вона зіграла не там і не те, то навряд чи хтось помітив би (звісно, крім автора, який завжди записує свої твори на диктофон).
Дуже симпатично прозвучала коротенька п’єска ще одного апостола авангарду, соратника і друга ювіляра Андрія Волконського «Серенада комасі».
Закінчувалася сучасна частина програми «Екзотичними птахами» Олів’є Мессіана, видатного французького композитора, пріоритетами якого впродовж усього життя були три теми: релігія, екзотична далекосхідна музика (Індія, Китай) і спів птахів, великим знавцем котрого він був. Причому в його «пташиних» партитурах завжди зазначено назву птаха французькою і латиною у відповідних місцях.
На жаль, дещо розчарувало виконання Другої симфонії Йоганнеса Брамса. Певне здивування виникло вже тоді, коли побачив її у програмі. Не вдаючися до подробиць, зазначу, що це було доволі фальшиво в плані ансамблю, досить в’яло і мало нагадувало найкращі європейські зразки. Зовсім відверто – задовільне читання з листа. Та й романтика, здається, ніколи не була сильною стороною Блажкова-диригента.
«На біс», вочевидь спеціально для цього вечора, була виконана «Бразіліана» Даріуса Мійо для двох фортепіано у перекладенні для оркестру Ігоря Блажкова – блискуча, енергійна п’єса (Мійо багато років служив у французькому посольстві в Бразилії).
Диригування маестро, як багато років тому, так і тепер, – зовсім позбавлене ефектних зовнішніх красот, жестів «на публіку»; він повністю занурений у музику. І в партитуру, до речі, – голови від нот він майже не підіймає.
Дивлячись на нього, згадав його кумира Ігоря Стравінського, який диригував власними творами. Є щось спільне у цих двох музикантів – повне презирство до того яке враження ти справляєш на публіку і абсолютна відданість тому, що звучить під їхніми руками.
Юрій РУЦИНСЬКИЙ
На головному фото: Леся Олійник та Ігор Блажков після концерту
