Видатний український композитор, піаніст і музикознавець Олександр Козаренко сьогодні, 24 серпня, міг би святкувати ювілей. Але, на превеликий жаль усієї музичної спільноти, цьогоріч 21 березня його не стало і ніщо не вгамовує біль від цієї непоправної втрати. Йому б виповнилося усього тільки 60!
На вшанування пам’яті справді великого музиканта й неординарну особистість пропонуємо матеріал з архіву журналу «Музика». Написаний понад 10 років тому відомою музикознавицею Аделіною Єфименко, він, на наш погляд, і зараз не втратив актуальності й допоможе згадати певні цікаві сторінки життя й творчості нашого колеги
Святкування 170-х роковин з дня народження Миколи Лисенка (йдеться про 2012 рік. – Ред.) пройшло не лише в Україні, а й далеко за її межами. Так, визначною подією музичного життя німецького Мюнхена став концерт фортепіанних творів вітчизняного класика. Відбувшись 25 січня 2012 року, він випередив навіть серію прем’єр Баварської державної опери – зокрема, очікувану тут постановку вагнерівської тетралогії «Перстень нібелунгів». Натхненником і головною дійовою особою української імпрези став відомий сучасний музикант Олександр Козаренко.
Мистецьке покликання Олександра Козаренка – розповсюдження у світі звучання української музичної мови і знань про неї. У своїй необмеженій творчими ініціативами практичній діяльності композитора, піаніста, дослідника, педагога, лектора Козаренко вивершує, презентує, зіставляє звуковий ідеал української музики з іншими реаліями світового музичного життя.
Досліджуючи феномен української музичної мови, Олександр Козаренко виявив ознаки національного виконавського стилю. На практиці (у композиторській творчості та виконавстві) він щоразу несподівано й переконливо відповідає на запитання про те, яким чином особливості звуковидобування, фонізму, тонової драматургії увиразнюють детермінанти українського національного характеру – матерії, яка вкрай важко піддається точному визначенню та відтворенню.
Постать Миколи Лисенка відіграла у долі Олександра Козаренка знакову роль. Творчість великого українського класика стала потужним стимулом його музикознавчих досліджень і виконавських інтерпретацій, наклала безпосередній відбиток на синкретичність його художнього мислення. Рівень проникнення Козаренка у таїну творчості українського генія, його відданість Лисенковій музі не мають аналогів у музичній україністиці. Музикознавець Стефанія Павлишин під враженням від концерту фортепіанної музики Лисенка у Львові влучно зауважила: «То було щось унікальне. Так Лисенка ніхто не грає. Велика душа, великий талант Козаренка творить чудо. У такому виконанні українська музика має право бути репрезентованою у Європі і світі».
Ці побажання Олександр Козаренко натхненно здійснює у своїх гастрольних виступах, які у Мюнхені вже стали традиційними. З 2009 року він є членом професорського складу Українського вільного університету і періодично приїздить сюди з лекціями і концертами. Отже, тутешня публіка має щасливу нагоду знайомства з феноменом української музичної мови від класики до сучасності. У мюнхенських фортепіанних концертах Козаренка вже прозвучали П’ять прелюдій (оp. 4 та оp. 7) Левка Ревуцького, «Голосіння» Станіслава Людкевича, П’ять прелюдій (оp. 44) Бориса Лятошинського, Прелюдія a-moll і «Гуцульська токата» Анатолія Кос-Анатольського, П’ять коломийок Миколи Колесси, а також його власні твори – «П’ять писанок» і «Соната quasi una fantasia».
І ось, нарешті, – монографічна програма Лисенкової фортепіанної музики, що включила монументальну Сонату a-moll (op. 16), маловідомі фрагменти П’яти п’єс із лейпцизьких автографів 1878–1879 років (розшифровані Іриною Щукіною та завершені Олександром Козаренком), блискучий Перший концертний полонез As-dur (op. 5), перлину звукового гедонізму – п’єсу «Мрія» («На солодкім меду») та популярну Другу рапсодію на українські теми «Думка. Шумка» (op. 18).
Презентація творів за принципом граничних контрастів виявила особливості камерного світобачення українського митця як музичного мікровсесвіту: від динаміки, барвистості до щирої романтичної лірики, від блискучої віртуозності, насиченої імпровізаційністю, притаманною виконавству на народних інструментах, до таємної сповіді. Враження від цілого гармонійно поєдналося у грі Козаренка з ювелірним опрацюванням деталей як у крупній формі, так і в жанрі мініатюри. Сучасний український композитор вміло відтворював національний колорит, звукову експресивність лисенківського мелодизму як частину власного «Я», що випромінює всіма фарбами емоційної райдуги, причому у найнесподіваніших і неповторних поєднаннях.
Художня переконливість трактування Козаренком Сонати a-moll (op. 16), що відкрила концерт, ґрунтувалася на показі інтонаційної рельєфності й збалансованості всіх елементів композиції. У своїй інтерпретації піаніст підкреслив цілісність сонатного циклу, логічність розвитку основного драматургічного контрасту, в якому взаємодіють образи могутньої сили і всеохоплюючої мудрості.
У виконанні П’яти п’єс із лейпцизьких автографів 1878–1879 років вразила неперевершена майстерність у відтворенні звукових мікропроцесів, миттєвих змін настроїв, тонких динамічних нюансів. Вишукана прозорість, полімелодична деталізація звучання захоплювали й дивували публіку, що поринула у світ художніх фантазій українського композитора-класика. Притаманні виконавському стилю Козаренка імпульсивність висловлювання та налаштованість на комунікацію зі слухачем витончено реалізувалися у цьому унікальному циклі фортепіанних п’єс із ранньої творчості Миколи Лисенка.
У Першому концертному полонезі As-dur (op. 5), близькому до модного у Європі напрямку салонного музикування, Козаренко оригінально поєднав зовнішній артистичний жест із перспективою метроритмічного розгортання танцю. Водночас чітке відтворення ритмічних танцювальних модусів кореспондувало з емоційною спонтанністю імпровізаційного музикування і елегантними відхиленнями tempo rubato.
Після запалу віртуозноcті й нестримного темпераменту полонезу п’єса «Мрія» («На солодкім меду») видалася тихою кульмінацією концерту. У передачі пастельної тембрової палітри і динамічного шепотіння в межах від p до pppp, стану поетичної зануреності у глибини власного «Я» Козаренко не має рівних. Під час виконання таких творів – мрійливих, лірико-споглядальних – власна суб’єктивність піаніста ніби розчиняється у нескінченності всепоглинаючої звукової краси та, загалом, у геносфері української ментальності. Не випадково дослідники ментальних особливостей українського етносу звертають увагу на загадковість, ірраціонально-ідеалістичні основи внутрішнього світу нашого народу, емоційно-чуттєвий характер його психічної структури, романтизм, сердечність, меланхолійність тощо.
Друга рапсодія на українські теми «Думка. Шумка» (op. 18) – один із найефектніших творів Миколи Лисенка, який є у репертуарі майже кожного українського концертуючого виконавця. Особливо це стосується піаністів галицької фортепіанної школи. Тому знайти власний ключ до інтерпретації цього твору – завдання не з простих. Для виконавського стилю Олександра Козаренка цей твір, як і вся творчість Лисенка, є знаковим. Адже він приховує, «як у жолуді», типові риси української ментальності, котрі у своїх контрастних проявах властиві багатогранній природі обдаровання самого Козаренка: мудрість і легковажність, щирість і зовнішній артистизм, простодушність та іронічність, безмежність барв і чіткість звукових ліній, імпровізаційна безпосередність і сильна творча воля. Ці та інші якості виявляються у мистецтві піаніста своєрідно і яскраво, не перетворюючись на артистичні штампи.
На «біс» прозвучало Перше «Інтермецо» Йоганнеса Брамса Es-dur. Інтонування світлої і спокійної теми твору в характері колискової пісні, ніби завуальованої усередині октав тонічного органного пункту, несподівано відкрило новий звуковий простір. Складалося враження, що піаніст грає тепер зовсім на іншому роялі – в «Інтермецо» Брамса виявилися нові грані Козаренкової лірико-рефлексивної манери. Проте у цій дещо дистанційній, інтелектуально-філософській звуковій подачі музичного тексту вразив суб’єктивний погляд Козаренка на певну єдність протилежностей німецького і українського романтиків.
Виконання Олександром Козаренком творів Миколи Лисенка презентувало органічну спорідненість мислення двох українських майстрів, квінтесенцію феномена українського музичного мовлення, що маніфестує поряд із високим професіоналізмом самобутню ауру української культури. У виконавській і композиторській творчості Олександра Козаренка немов здійснюється зв’язок часів, народжується феномен синергії – співтворчості, яка резонує у поєднанні двох енергій митців і творить гармонію українського національного мистецтва.
Аделіна ЄФИМЕНКО (Німеччина)
Друковану версію див.: Єфименко Аделіна. Співтворчість крізь часи у просторі української культури // Музика. – 2013. – № 1. – С. 42, 43.
Фото з архівів журналу “Музика і фестивалю “Київ Музик Фест”.
