Новий цифровий альбом від Ukrainian Classical Music Foundation «Музика Харкова» у виконанні піаніста Максима Шадька відкриває Харків через музику сучасних українських композиторів. Реліз поєднує твори Валентина Бібіка, Олександра Щетинського, Володимира Птушкіна та Сергія Юшкевича. Кожен з авторів утілює унікальні стилістичні й емоційні світи.
У представлених нижче анотаціях відомої музикознавиці Юлії Ніколаєвської проаналізовано різні художні пласти: медитативна глибина Щетинського, лірична філософія Бібіка, енергійна віртуозність Птушкіна і нові трактування народних мелодій у Юшкевича, – усе це звучить як голос сучасного Харкова. Особливе значення має контекст створення альбому: 2023 рік, коли місто перебувало в умовах гуманітарної кризи – блекаутів, обстрілів. Альбом став мистецькою відповіддю на потребу в тиші, слуханні та надії
Чотири композитори, кожен з яких відчуває Харків. Твори, що звучать як відлуння свого часу. Чотири історії, розказані через фортепіано. Чотири подорожі фортепіанного звука
Історія 1 – рефлексійна
Валентин Бібік. Шість інтермецо, ор. 57 (1985) і Соната № 5, op. 46 (1982)
Валентин Бібік (1940–2003) – видатний український композитор і педагог. Він народився у Харкові, де пройшов усі ступені музичної освіти, доволі традиційної та академічної, але особливо варто згадати таких його вчителів, як Олександр Жук і Дмитро Клебанов. Із Клебановим композитору особливо пощастило. За словами доньки митця Вікторії Бібік, «Дмитро Львович всіляко підтримував творчі пошуки молодого композитора, розширював його музичний кругозір, вечорами в себе вдома знайомив юного вихованця із забороненими партитурами». Він навчив свого учня основному: сприймати й трансформувати все, що чуєш, крізь власний слуховий досвід.
Після закінчення інституту мистецтв, Валентин Бібік викладав, був завідувачем кафедри композиції, головою Харківської організації Спілки композиторів. Його відчуття Харкова – експресивне та авангардове, але через призму особистої рефлексії. Найбільш глибокі новації торкаються відчуття звука фортепіано. Звук як таїна, вслуховування в те, що звучить всередині кожного, хто його торкається.
«Співуча соборність» стала впізнаваною рисою композиторського стилю Валентина Бібіка ще з 1970-х років. Унікальність його композиторського спадку – у стійкості індивідуального стилю та етичному коді мистецтва як месіанства. І це не перебільшення!
Звукова чутливість – must have усіх, хто працює з творами композитора. Зокрема, з Шістьма інтермецо. Ор. 57 для фортепіано Валентина Бібіка – невеликі п’єси, мальовничі картини, кожній із яких властива неповторна звукова палітра, настрій, характер, власний відтінок вираження почуттів.
Соната № 5 має свою легенду, що народилася з усного висловлювання композитора: «Я хотів написати сонату про щастя». Окрім програмної установки, вона незвичайна тим, що кількість нот у ній зведено до мінімуму, та й масштаби композиції дуже камерні. Форма сонати сплітається з найдрібніших нюансів світлотіні тембрів і звуків. При цьому барвистість, ліричність залишаються внутрішньою рисою, яка зовсім не суперечить «горизонтальному мисленню».
Головна партія сонати – досить рідкісний у творчості Валентина Бібіка випадок протяжного пісенного тематизму. Основна тема проводиться не раз, нагадуючи про себе в різних семантичних амплуа: хиткі звучання змінюються активними, зі щільним і наполегливим рухом. Отака вона – партитура щастя.
Сонату присвячено великому другу композитора та виконавиці його творів – Тетяні Вєркіній, харківській піаністці, педагогині, народній артистці України, ректорці Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського у 2003–2020 роках. Вона стала однією з тих, хто відкрив слухачам музику Валентина Бібіка через особистісний тон передачі фортепіанної звучності й виконавства взагалі.
Вважала, що сонати Бібіка змушують шукати і презентувати слухачам особливе ставлення до рояля, до того, що звучить, віднаходити відповідну атаку звука, яка б адекватно віддзеркалювала задум композитора. І це – надважливе спостереження!
Усі, хто виконує твори Валентина Бібіка, зважають на слухову уяву, найтонші динамічні нюанси та звукові градації. Фактично, завдяки відкриттям народження звука з тиші у творах Бібіка, була явлена поезія життя людського духу – сила не менш потужна, ніж причетність до дива.
Історія 2 – інтровертна
Олександр Щетинський. Музика Харкова (1981/89): 1. Рух; 2. Відлуння; 3. Елегія; 4. Пісня
Якщо вдаватись до метафор міста, то чотиричастинний цикл «Музика Харкова» втілює поліфонію відчуттів. Як зауважив автор в інтерв’ю радіо «Культура», цей твір є його поглядом на Харків – дуже непросте, неоднозначне місто, з яким пов’язано багато спогадів і де відбулося становлення композитора. Рефлексія міста здійснюється ніби всередині свідомості композитора, у його внутрішній уяві, – таким не схожим на звичний урбаністичний ландшафт є музичний ландшафт циклу.
По суті всі чотири п’єси об’єднані одним тематизмом – інтонаціями меланхолії, спокою, спостереження. Важливою для цього твору є абсолютна світла діатоніка, майже не спотьмарена дисонантними співзвуччями. Частини твору написані в однаковому діатонічному ладу (два дієзи при ключі, соль-бекар час від часу змінюється на соль-дієз).
Твір точно відповідає установці композитора, для якого музика є «мистецтвом звукових образів». Олександр Щетинський, за його власним висловом, хотів створити сюїту «за безконтрастним медитативним принципом». Це означає, що «переважають повільні темпи й тихе елегійне звучання, піанісимо і піано лише зрідка ненадовго переходять у мецо-форте. Модальна гармонія обмежується консонансами і м’якими дисонансами. Усі частини об’єднані спільним тематизмом, проте різняться фактурно і за формою».
Композитор відчуває внутрішній ритм міста як помірний. Щоби був час вслухатись. Зупинятись. Відчувати. Осмислювати. І знову вслухатись. Це не поліфонія думок, а поліфонія чуттєвостей, яка гармоніює із візуальним виміром Харкова для тих, хто його по-справжньому відчуває.
Історія 3 – звУчна
Володимир Птушкін Інтродукція і токата (1991)
Володимир Птушкін (1949–2022) – знакова постать в композиторському колі Харкова. Луганчанин, який пов’язав мистецький шлях із нашим містом, багаторічний завідувач музичної частини (1972–2002) Харківського драматичного театру (нині імені Григорія Квітки-Основ’яненка), викладач композиції у мистецьких школах, коледжах, вишах, народний артист України, завідувач кафедри композиції та інструментування Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського (2010–2022), лауреат багатьох мистецьких премій.
Його творчість охоплює майже всі музичні жанри. Але, будучи водночас піаністом і композитором (навчався у Римми Папкової та Дмитра Клебанова), він протягом усього творчого життя любив творити за фортепіано і для фортепіано.
Цікавою є історія циклу «Інтродукція і токата», написаного в 1991 році на прохання Володимира Крайнєва як обов’язковий твір для учасників першого Міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва, що проводився у Харкові. Тоді знаний виконавець і випускник Харківської середньої спеціальної музичної школи особисто звернувся до кількох авторів, але обрав саме опус Володимира Птушкіна.
До речі, ще 1976 року сам композитор, єдиний від Харківської консерваторії, брав участь у всесоюзному конкурсі, де виконував Токату Юрія Іщенка. Як він зазначав, вона надихнула його на створення власного конкурсного твору. В цьому маленькому прикладі яскраво можна зрозуміти великий талант Володимира Птушкіна – знати свої корені, мати великий слуховий досвід і створювати власну музику, яка б звучала сучасно.
Токата – це завжди про рух, активність, волю. Тому твір сповнений динамічності й виразної фортепіанної «дрібної» техніки, якою блискуче володів сам автор, різноманітної моторики (як основної стилістичної домінанти) і виразного артикулювання.
Володимир Птушкін мав по-справжньому велике серце. Він міг захоплюватись виконавцями власних творів, спонукаючи до створення власного звукового континууму. Він не був із тих, хто потребує сліпого наслідування авторським ремаркам. Навпаки – завжди цінував індивідуальність. Інколи він із гумором казав, що «майже не впізнає написаних ним творів», але важливішим є передача головного змісту токати.
За відчуттями композитора, «музика – різновид руху, що є висхідною точкою звучання токати». Для виконавця важливо після завмираючих мотивів Інтродукції (виразні ходи по великих секундах) зненацька (через інтонаційний зсув) увірватись із яскравою «гострою» темою Токати (зменшені квінти, кварти, мала секунда) і швидко розгортати в часі невпинний рух. Саме секунда є звукосимволом твору (в обох розділах) і гра секундами розриває площини звука, втілюючи енергію і свободу.
Історія 4 – тиха
Сергій Юшкевич. Обробка української колискової «Котику сіренький, котику біленький». Микола Леонтович–Сергій Юшкевич «Щедрик»
Сергій Юшкевич (нар. 1953) – яскравий представник харківської школи піанізму, лауреат Міжнародного конкурсу піаністів імені Королеви Єлизавети в Брюсселі (1975) ніколи не вважав себе композитором. Насамперед, він – неперевершений музикант-виконавець. Уся його діяльність пов’язана з Харківським національним університетом мистецтв імені Івана Котляревського, де він викладає клас спеціального фортепіано. Його сольні виступи, камерні та симфонічні концерти презентують блискучого інтерпретатора фортепіанного репертуару різноманітних стилів.
Збірник транскрипцій і обробок, який сам автор називає «пам’ятником епохи романтичного піанізму», з’явився «на потребу дня». Першу транскрипцію – «Жарт» Йоганна Себастьяна Баха він написав у 1992 році як «жарт», без будь-яких планів продовження. Але у 1995-му з’явилася друга транскрипція – «Арія» з Бахової сюїти (це сталося після повернення Юшкевича з перших концертів у Парижі).
За спогадами автора, у травні 1996-го в Харкові на гастролях побував французький скрипаль Олександр Брусиловський, артистичний директор французької фірми «Suoni e colori» («Звуки і кольори»), який і запропонував зробити ще кілька обробок для диска. Таким чином з’явилася «Маленька українська сюїта» (як віддзеркалення «Української сюїти» Миколи Лисенка), потім додано ще кілька обробок, що завершилося випуском у 1999 році диска та нотної збірки «Badinerie», куди увійшло все написане.
Коріння створення транскрипцій піаністом сягає ще дитинства, коли з читирирічного віку він підбирав на слух, а потім грав у 4 руки з батьком, який свого часу брав уроки в Йосипа Міклашевського – видатного дослідника харківської музичної історії, піаніста і педагога. Перша вчителька Юшкевича з фортепіано – Олена Уварова – вчилась у Харківській консерваторії в класі Римми Папкової. Тож в особі Сергія Юшкевича маємо носія виконавських традицій харківської школи.
А ще з п’ятирічного віку він брав уроки у Всеволода Топіліна, якого називав просто – «бог Сєва». Повернувшись із ГУЛАГА у 1957-му, той відновлював у Харкові виконавську та педагогічну діяльність і давав відкриті уроки, які приголомшували й запам’ятовувалися надовго. Зустріч із великим музикантом залишилась у пам’яті Сергія Юшкевича, який потім ретельно аналізував його виконання.
За словами Сергія Юшкевича, найбільш вражаючою була бездоганна «звукова вертикаль», нюанси педалювання, багатий динамічний діапазон і його «вслуховування у всі відтінки зникаючого звуку» (як це перегукується із творчістю Валентина Бібіка!). Звучання фортепіано, яке не можна підробити, підкорює та зачаровує. Воно, вважає Сергій Юшкевич, говорить нам про щосекундний настрій виконавця на сприйняття музики, про його почуття від того, що він виконує. Саме цей душевний настрій, навіть без інтелектуального зусилля, визначає дотик до інструмента».
Українська народна пісня в обробці Сергія Юшкевича набуває нових рис. Автор використовує елементи композиторського письма сучасників і музики ХХ століття. Характер колискової зберігається, завдяки рівномірному похитуванню восьмих тривалостей. Нижній голос записано у тональності cis-moll, а мелодія вступає в a-moll. Таке політональне нашарування створює відчуття нестійкості, мелодія немов утрачає вагу й класичну вокально-пісенну природу. Автор поступово відходить від образу дитячої колискової. Твір є психологічним нарисом, який закінчується, по суті, запитальною інтонацією (терцевий тон у недосконалому кадансі).
Аналогічний приклад – «Щедрик» Миколи Леонтовича, який в обробці Сергія Юшкевича звучить абсолютно оригінально. Хоровий хіт світового масштабу стає суто фортепіанним шедевром – автор залишає абриси відомої мелодії, навколо якої розсипом додає блискучі, віртуозні пасажі у високому регістрі. Святкові дзвіночки з англійської версії («Carol of the Bells») розширюють межі української щедрівки. Вони сягають корінням початку ХХ століття, коли «Щедрик» уперше підкорив світову сцену й назавжди залишився твором, який здатен повертатись крізь століття в оновленому звучанні, переосмислюватись у кожній епосі, звучати як відгомін особливого слуху митців, котрі до нього звертаються. Це – справжня музика вже нашого часу – світлоносна, попри всі виклики й випробування, – музика перемоги дива і світла над мороком.
Юлія НІКОЛАЄВСЬКА
На головному фото – обкладинка альбому роботи художника Костянтина ЗОРКІНА
Посилання на альбом у мережах: https://choko.link/KharkivMusic
