Ще на початку минулого століття Хосе Ортега-і-Гассет відзначив провідну роль гри та сміху в новому мистецтві, що крокувало на зміну епохи гуманізму. Видатний філософ писав, що в ХХ столітті «джерело нового комізму» пов’язане з тим, що «художник наших днів пропонує нам поглянути на мистецтво як на гру, фактично насмішку над самим собою», а замість того, щоб потішатись конкретно над кимось, «нове мистецтво висміює саме мистецтво»
Описані тенденції проявились і в музиці. Серед українських сучасних композиторів, у творчості яких сміхово-ігрова лінія проступає найяскравіше, найпомітнішим є Сергій Зажитько, котрий яскраво заявив про себе в 1990-х роках. Його творчість стала показовою для того періоду української музики – сміливою, епатажною, ексцентричною.
Пошуки нових цікавих форм мистецького вираження проявились в об’єднанні ігрових елементів, ритуальності, залученні сміхових засобів, абсурдних прийомів тощо. Творча рефлексія може бути виражена у Сергія Зажитька частіше в ігрово-сміхових або філософських образах.
Для композиторського мислення автора характерною є синтетичність, що виявляється на рівні об’єднання різних видів мистецтв (музики, театру, літератури, хореографії) або змішування різностильових культурних пластів в одному творі. Тому творчість композитора важко висвітлити з точки зору традиційних для музикознавства інструментарію і підходів до аналізу.
– Більшість ваших творів має яскраві назви, в яких, часом, не завжди вдається виявити прямий зв’язок зі змістом композиції. Наскільки для вас важливий зв’язок твору з його назвою?
– Назва – це такий самий стьоб, яким найчастіше є і сам твір. Звичайно, традиційний підхід полягає в тому, що назва має передавати суть твору або вказувати на його жанрову приналежність і т. д. У цьому випадку воно дає орієнтир для слухацького сприйняття і, тим самим, передує самому твору, якби відкриває до нього доступ. Але це занадто звичайно. Й це також нудно, як писати музику по сталим правилам. Тому, в зв’язку з цим, було б краще якби моя відповідь не мала до вашого запитання ніякого відношення. Але, на жаль, як бачите, я пішов традиційним шляхом.
– Починаючи з 90-х років Ви практично відмовляєтеся від традиційних жанрових визначень своїх творів. Але ж раніше були і квартет, і соната, і концерт… Із чим це пов’язано?
– Тоді це навряд чи був я. Все вами перераховане було написано в консерваторії. Сьогодні такі жанри, як соната або концерт для мене абсолютно не цікаві. Мені близький трансгресивний підхід до мистецтва. Я не вважаю себе академічним композитором, хоч і прикидаюся ним. Але це тільки для того, щоб роз’їдати академічну традицію зсередини, а також за допомогою звернення до традиційних стильових ідіом, просто кажучи, стібатися над нею. Хоча, знаєте, з віком людина стає більш консервативною і відсталою, тож цілком можливо років у вісімдесят, щоб якось музично зафіксувати процес метаболізму, я, може бути, впаду в маразм і напишу щось таке, – скажімо, сонату для фортепіано в чотирьох частинах (і, можливо, в чотири руки).
– Якщо протилежним полюсом гри є серйозне, то ближче до чого ви поставите свою творчість?
– Що ви називаєте серйозним? Чи помічали ви, з яким серйозним виглядом люди часто говорять повну нісенітницю? Дурість, до речі, завжди подає себе як щось значне і багатьма людьми сприймається з усією серйозністю. Візьміть хоча б релігію. Для вас, скажімо, мова релігійних проповідників або православних попів – це те, до чого ви ставитеся серйозно? Для мене це, в кращому випадку, зі сфери гумору. Проблеми і запитання, які існують у нашій голові, нам здаються значними через те, що ми надаємо своїм думкам надто велике значення. Але в цьому і є сутність Гри. Матриця грає з нами. Тож ваше «серйозне» запитання так само є її частиною.
– Ваша творчість це частіше системна робота або натхнення, «підсвідомий поштовх»?
– Системна робота для мене має мало значення без натхнення. Мені подобається слідувати за інтуїцією, віддаватися якимось унутрішнім ірраціональним станам. Узагалі мені дуже цікаво бути самим собою. Я страшенно собі цікавий. Думаю, що я закоханий у себе.
– Якою мірою ви враховуєте реакцію публіки, створюючи новий твір?
– Ви говорите про публіку так, немов вона вдає із себе однорідне ціле. Як правило публіка (як і будь-яка людська спільнота) ділиться на три категорії – дурні слухачі, розумні (найменша частина) і категорія людей (більшість) ні те ні се, що балансує між першими й другими. Реакцію якої категорії ви пропонуєте враховувати? Коли я пишу, мені плювати на «публіку». Твір має бути збудовано тільки за моїми законами. А ось під час його виконання мені цікава реакція людей у залі.
– Тоді якою ви бачите мету творчості?
– Мета може бути тільки одна – досягнення Оргазму.
Людмила КУЛАКОВА
