Ім’я молодого піаніста, киянина Романа Федюрка вже досить давно відоме серед меломанів столиці

Активне фестивально-конкурсне життя музиканта посприяло досить ранній упізнаваності юнака на батьківщині та за її межами. Одна ж із нещодавніх перемог прикувала увагу до його імені ледве не всього світу: піаніст став переможцем спеціального Конкурсу Горовиця Київ – Женева 2023, що відбувся у Швейцарії у квітні.

Роман Федюрко був одним із тих, хто взимку 2022-го готував програму на участь у Середній групі конкурсу Горовиця, проведення якого було заплановане на весну. Проте через повномасштабне вторгнення росії форум не відбувся. Восени ж Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) анонсувала проведення у Женеві спеціального змагання на підтримку української мистецької спільноти. Учасниками могли стати піаністи від 16 до 33 років, при цьому українці звільнялися від сплати реєстраційного внеску. Однак умови добряче відрізнялися від звичного конкурсу Горовиця – чотири тури замість трьох, один із турів – фактично сольний концерт конкурсанта, фінальний раунд – гра з оркестром…

Утім Роман ризикнув взяти участь у змаганні й не помилився! Він був одним із небагатьох, кого вибаглива публіка проводжала із зали шаленими оваціями.

– Романе, насправді цей Конкурс Горовиця – не перший у твоїй біографії, правильно?

– Так, це вже третій. 10 років тому, в 2013-му я посів І місце у групі «Горовиць-Дебют», а 2016-го став лауреатом ІІ премії у Молодшій групі.

– Цей конкурс фактично поєднував дві вікові категорії – середню і старшу, і поміж піаністів були ті, кому за 30, чий вік був максимально допустимим. Ти ж виявився одним із наймолодших учасників цього змагання й зміг стати переможцем, це вражає. Як ти вважаєш, вік є важливим показником у змаганні?

– Якщо ми говоримо про конкурси із широким віковим діапазоном у рамках однієї групи, у яких порівнюється багато аспектів, зокрема, й вік учасників, то, безперечно, вік певним чином може обмежувати чи не обмежувати потенціал і можливості кожного конкретного учасника. Але, на мою думку, якщо піаніст погоджується на змагання з учасниками, вік яких дуже відрізняється від його власного, цей аспект просто треба прийняти як необхідний ризик.

– Тобто або ти маєш що сказати старшим конкурсантам, або змирися у разі своєї невдачі?

– Невдача може бути продиктована зовсім не віком, але загалом – так, я дотримуюся цієї позиції.

– Скільки мені доводиться спостерігати за твоєю творчістю – не побоюся навіть сказати, твоєю роботою, – ти завжди мав активне конкурсне життя. З одного боку, це тримає у тонусі, з іншого – може втомлювати. А от страх конкурсу з року в рік – він залишається? Чи у музиканта виробляється своєрідний імунітет через часту конкурсну практику?

– Якщо чесно, я ніколи не замислювався над поняттям «страх конкурсу». Авжеж, кожен, хто вирішує взяти участь у змаганні, може вкладати різний сенс у цей процес. Але особисто для мене конкурси – це однозначно не та річ, якої слід боятися, а страх – не та мотивація, з котрою варто вступати у боротьбу. Для мене конкурси – це щоразу можливість вийти на сцену, показати себе перед незнайомою публікою, в нових умовах, продемонструвати своє творче зростання. Таким чином, я би сказав, що знайшов здоровий підхід до цієї проблеми.

– Дуже зважена позиція, як на мене. Чи доводилося тобі долати якісь емоційні бар’єри під час конкурсів? Можливо, з деякими ти стикнувся цього разу?

– Що ж… Звісно, атмосфера на сцені під час змагання дуже відрізняється від будь-якої концертної. Напевно, дехто з піаністів зможе розповісти, як вона впливає на їхню гру. Але особисто я емоційних бар’єрів на конкурсі ще ніколи не відчував.

– Мені здається, що тут «закопана» класна психологічна установка, що діє з дитячих років і закріплюється на практиці. Круто, що ти можеш відкинути хвилювання, аби реалізовувати свої можливості повною мірою, адже часто страх сковує виконавця, заважає творчому процесу. А як щодо професійних задач? Котрі з них ти сприймав як труднощі на цьому конкурсі? Зрозуміло, що кожен твір має певні фішки, про які знають фахівці й на які, наприклад, члени журі звертають увагу, коли оцінюють виконавця. Але я про труднощі у тандемі «ти – твір». Чи мав ти їх в обраній програмі і як долав?

– Я думаю, що професійні труднощі полягали насамперед у підготовці й доведенні такої, я би сказав, досить великої програми до гідного концертного рівня. Цей конкурс Горовиця у моєму особистому конкурсному досвіді поки що не мав відповідників за масштабом. Тому підготувати цю програму, підтримувати кожну її частину у належній формі протягом усього змагання – це й було основним випробуванням, якого я досі не зустрічав. Та, на щастя, я пересвідчився, що здатен упоратись із ним. Така витривалість потрібна будь-якому піаністові для успішної діяльності!

– Я гадаю, все вийшло дуже добре, з огляду на ті аплодисменти, які супроводжували кожен твій виступ, та й зважаючи на результат! Якщо хтось із читачів не дивився цьогорічного конкурсу, всі прослуховування збережені на офіційному YouTube-каналі, де їх завжди можна переглянути. Узагалі конкурс – це досить серйозне випробування для психіки. В той час, коли психотерапія набуває мейнстримового значення, – навіть в Україні, де ще не так давно було соромно звернутися до психолога, – як ти вважаєш, враховуючи психологічне навантаження, з яким стикаєшся на змаганнях, чи не втрачає актуальності конкурс у ХХІ столітті?

– На жаль, мені здається, що питання актуальності конкурсів не дуже залежить від проблем психології.

– Маю на увазі те, що людство намагається сьогодні оберігати свою психіку від зламів, спричинених стресом, усіляко відсторонюється від таких ситуацій. Звісно, концертна практика – теж стрес, але, певно, дещо менший, ніж конкурс, адже публіка не оцінює тебе, як журі. Тому цікаво, чи змінюються настрої щодо конкурсів у середовищі професійних музикантів – чи не тьмяніє значимість музичного змагання у наш час?

– Насправді я не помічаю, щоб конкурси втрачали хоча б частину популярності, бо вони все ж залишаються якщо не мейнстримовою, то, принаймні, ключовою частиною… бізнесу в галузі класичної музики, – як би неприємно не було вживати це словосполучення. Що ж стосується психологічної напруги, – з власного досвіду скажу, що до всього можна звикнути. Можливо, через активну участь у конкурсах я майже не відчуваю психологічного тиску ні напередодні, ні під час змагання. Сцена – це, зрозуміло, окрема річ. Але загалом я би не сказав, що якась питома чи більша частина піаністів приділяє значну увагу психологічному впливові (курсив мій. – В. М.) конкурсів чи якихось інших речей на їхню творчу діяльність. Безперечно, це індивідуально, і я не маю жодного права стверджувати щось за когось, проте гадаю, що спільнота піаністів і загалом представників сучасної класичної музики та контекст людства й переосмислення якихось життєвих ситуацій – вони не дуже сумісні.

– Під час церемонії нагородження глядачі зауважили, що ти став володарем практично всіх спеціальних призів конкурсу. Я би попросила тебе розповісти про них, аби якось «оживити» ці дипломи, адже за кожним – сходинка професійного зростання. Знаю, що вже зараз у твоєму графіку є заповнені вікна на кілька років уперед.

– Серед призів, які я отримав, були титульні, – такі як «найкращий український піаніст», «найкращий виконавець твору українського композитора». Вони дуже важливі як факт визнання музиканта. Ще я одержав багато ангажементів, серед яких концерти у Швейцарії, концертний тур у Південній Кореї, що запланований на кінець жовтня – початок листопада цього року. У найбільш віддаленій перспективі – концертний тур містами Німеччини від фірми Steinway & Sons.

Також зараз триває процес перемовин із конкурсами Ліста в Утрехті, Клайберна у Форт-Ворті (Техас) та з іншими імпресаріо, котрі запропонували мені як лауреату Конкурсу Горовиця виступити на їхніх концертних і фестивальних майданчиках. Не приховую: час від часу це трохи виснажує, але загалом дуже надихає мене.

– Узагалі список переважної кількості спецпризів відомий вже на момент подання заявок на конкурс, тобто ти знаєш, за що змагаєшся. Чи були серед цих нагород якісь омріяні тобою?

– Можливо, хтось із музикантів не поділяє мого ставлення, але зазначу, що ні під час підготовки до конкурсу, ні тим паче під час самого змагання я вважаю не те що негідним, – недоцільним думати про меркантильну складову. Це відволікає від таких священних речей, як музика. Очевидно ж, що покладені надії можуть не справдитись, і це обов’язково розчарує. Тому я ставлюсь до нагород доволі зверхньо й не відволікаюсь на думки про призи.

– Окей, не про нагороди. Але близько. Коли музикант бере участь у конкурсі, природно, що він хоче перемогти. Що для тебе перемога? Чи важлива вона?

– Насамперед, це визнання твоїх зусиль, виконавського рівня. Також це почуття вдячності усім, хто підтримував на шляху до результату, членам журі, які високо оцінили мою гру. Це усвідомлення пройденого етапу, подоланої сходинки – іноді доволі значної, навіть знакової, а часом – просто проміжної у процесі безперервного творчого розвитку і зростання, і розуміння того, що все продовжується. Звісно, перемога дає відчутний імпульс, навіть стимул для подальшої роботи та, безперечно, надихає.

– Романе, а перемога у Конкурсі Горовиця – це значна, знакова чи проміжна сходинка?

– З дитинства вона означала для мене, без перебільшення, унікальну й вагому професійну вершину, досягнення якої знаменувало вартісність піаніста на будь-якому етапі становлення і передбачало його визнання. Авжеж, Конкурс Горовиця завжди був знаковим явищем у найширшому сенсі, а лауреатство у ньому, як і, власне, участь, – доленосною і життєтворчою подією для виконавця. Тому я неабияк пишаюся цією перемогою і відчуваю вдячність за професійну оцінку й визнання.

– Я впевнена, що організатори щиро радіють за тебе! З одного боку, першість українця є дуже важливою – навіть поза контекстом війни. Адже ще в далекі 1990-ті конкурс задумувався як майданчик для виявлення і просування талановитих вітчизняних піаністів, здобуття й обміну виконавським досвідом, якого так бракувало, а подеколи й досі не вистачає молодим українським митцям. Змагання завжди славилося чесністю, тож українців серед тріумфаторів доводилось бачити далеко не щоразу. З іншого боку, статус конкурсу завжди підвищується, коли особистісно зростають його переможці. Нині ти взяв участь не вперше, і в новій віковій категорії продемонстрував високий результат. Більше того, ти підтвердив свій рівень, систематично здобуваючи нагороди на різних світових турнірах. І це особливо вартісно – спостерігати, як початківці, у котрих колись повірили, перетворюються на професіоналів, сприяти успіхові їхньої подальшої творчої долі. Але перемоги трапляються не завжди. Як ти ставишся до невдач?

– Буду чесним, сказавши, що невдачі, які зі мною траплялися, навчили мене того самого здорового сприйняття конкурсів узагалі та їхньої ролі у житті піаніста. На мою думку, невдачі мають якщо не більшу роль у становленні музиканта, то, принаймні, не найменшу. Я вважаю, що в особистому досвіді вони так само цінні та повчальні у найрізноманітніших аспектах.

– Дві речі, які у розмові про Романа Федюрка я чую від дотичних до нього людей, – ти дуже працьовитий і надзвичайно цілеспрямований. Скажи, чи існує для тебе якась кінцева точка, яка б символізувала вершину?

– Ні. Такого пункту для музиканта, митця взагалі, як на мене, не існує. Навіть сама думка, що допускає його існування, вже спотворює сприйняття дійсності й власного мистецтва будь-ким… Найвища точка у кар’єрі – мабуть є. Але я не те щоб ніколи не ставив її перед собою, а й не замислювався про її визначення. У принципі не люблю обговорювати такі питання, як кар’єра. Натомість я концентруюся на своєму прогресі, вічному русі до довершеності, що, звісно, є недосяжним. Це такий перпетуальний процес, який триває все життя, і то абсолютно нормально. Я вважаю за потрібне зберігати це здорове та свідоме сприйняття мистецької реальності й продовжувати саме так дивитися на світ.

– Зараз ти перебуваєш на етапі університетського навчання. Чи траплялись у твоєму житті викладацькі конфлікти? Розумію, що запитання надто особисте, але впевнена, що з моїх вуст ти не вперше чуєш про такі випадки, коли, наприклад, по завершенні однієї стадії освіти піаніст потрапляв до іншого педагога і чув репліки на кшталт «хто тебе взагалі вчив», стикався зі складним періодом «ламання» виконавського апарата.

– Звісно, я чую про це не вперше, насправді навіть був свідком багатьох ситуацій, по-своєму травматичних. Існування й поширеність такого явища для мене не секрет, але, на щастя, я не зіткнувся з ним особисто. Моя перша викладачка Галина Леонідівна Коцюба, у якої я навчався в Києві, захоплювалась майстер-класами моєї нинішньої професорки Мілани Чернявської і була рада передати мене у надійні руки для мого подальшого творчого прогресу, який у музичній школі від певного моменту просто неможливий. Попри те, що рівень університету – це подеколи якісно інше сприйняття та інший погляд на доволі велику кількість поширених і навіть очевидних явищ у музиці, я можу з радістю констатувати, що моє творче життя оминули конфлікти викладацьких підходів. Я вдячний обом моїм вчителькам за все, що вони робили і роблять для мене.

– Дякую за щиру відповідь! Чи розглядаєш ти певні вектори діяльності на майбутнє? Програмуєш їх або живеш сьогоденням? Працюєш над собою чи йдеш за течією?

– Наразі я ціную відкритість, мені цікаві всі види концертної діяльності. Щодо програмування – люди в тій чи іншій мірі уявляють майбутнє і планують його. Поки я не хотів би якось серйозно відволікатися на іншу роботу. Те насичене життя виконавця, до якого я прагну зараз, влаштувало б мене й у майбутньому.

– Кожен, хто пов’язаний із демонстрацією своєї праці на широкий загал, потребує не лише натхнення, а й колосальної підтримки ззовні. Чи міг би ти відкрити завісу до такого особистого боку твого життя і розповісти, хто є твоєю опорою на цьому шляху, кому і чому ти завдячуєш?

– Це не таємниця. Насамперед це сім’я і моя професорка Мілана Чернявська. Також перша викладачка Галина Коцюба, з якою постійно спілкуюся, котра підтримує мене в усіх можливих сенсах, у тому числі під час конкурсів, за що я їй неймовірно вдячний. Звісно, я відчуваю плече друзів, знайомих, які вболівають за мій успіх у різних публічних акціях, зокрема конкурсах, бажають мені усього найкращого. Проте саме батьки, родина та викладачі – ті люди, яким я буду вдячний щиро й без перебільшення до кінця життя.

– Дивно, що у розмові з музикантом найменше уваги ми приділили розмові про музику, тому пропоную завершити нею. Що ти збираєшся зіграти найближчим часом? Які програми представиш за наданими ангажементами? І які конкурсні плани маєш на майбутнє?

– У мене зараз – невеликий таймаут від конкурсів. Я намагаюся сповна використати це вікно можливостей, максимально мобілізуватися до початку наступного концертного сезону. Зараз планую підготувати якнайбільше нових творів, адже творчий розвиток не має зупинятися. Щодо програми – я готую П’ятий концерт Бетховена. Маю дуже багато амбітних планів, які намагаюся поступово втілювати не лише репертуарно, а й професійно, піаністично і свідомісно, якщо можна так сказати. Мова йде про Третю сонату Шопена, фортепіанні п’єси Брамса, тв. 119, сонати Шуберта й Бетховена, партиту Баха. Деякі з них вчу на замовлення, інші – обрані на власний розсуд, тому чекаю кожної можливості насолоджуватися цією музикою.

– Дякую за відверті відповіді! Бажаю, аби твій шлях до мети був сповнений захоплення і щоразу відкривав щось нове! Чекатимемо новин про гастролі та, звісно, найпершої можливості насолодитися музикою на твоїх концертах в Україні!

Розмову вела Вікторія МИКОЛАЙЧУК

Фото: Anne-Laure Lechat, Elza Zherebchuk (Vere Music Fund)