Для збереження своєї цілісності (не лише територіальної, а й духовної) Україна потребує міцних зв’язків: міжнародних і внутрішніх, фронту й тилу, матеріального і духовного. Сьогодні ми прослідкуємо зв’язок минулого і майбутнього, бароко і сучасності, а головне – зв’язок поколінь. У культурній площині він реалізується через діалоги досвідчених високопрофесійних майстрів, які представляють сучасність українського мистецтва, з молоддю, що розпочинає свій шлях творчої реалізації. Платформою для таких діалогів стала ІІІ Міжнародна учнівська конференція ARS LONGA, що відкрила цього року мистецько-освітній проєкт CRESCENDO ART FORUM.
Пропонуємо увазі читачів захоплюючий діалог із солістами Національного будинку музики Наталією Фоменко (артистка-солістка /клавесин) і Романом Мелішем (співак-соліст /контратенор) та юними модераторками та інтерв’юєрками Ольгою Бучиною (учениця 3 класу базового підрівня Хмельницької музичної школи №1 ім. М. Мозгового /фортепіано) і Дар’єю Бутенко (випускниця музичної школи ім. І. Карабиця м. Торецьк /вокал), що відбувся в рамках конференції у Дитячій музичній школі №39 Києва одразу після концерту старовинної музики в рамках проєкту.
Ольга Бучина (далі – О. Б.): Вітаю наших гостей! Ми знаємо про ваше захоплення музикою Відродження і Бароко. Чому саме вона? Що вас у ній зачепило?
Наталія Фоменко (далі – Н. Ф.): У мене дуже проста відповідь – ця музика наповнює життям, енергією, бо вона про життя, розумієте? Після барокових концертів я завжди радісна, перебуваю у гарному настрої. Виконуючи цю музику ми отримуємо один від одного масу позитивної енергії. Ця музика від Бога.
Можливо когось це образить чи здивує, але є багато музики, яку я виконую суто по-роботі і, яка не наповнює мене такою життєдайною силою. А твори XVI–XVIII століть є сенсом мого професійного життя.
Роман Меліш (далі – Р. М.): Я погоджуюся з Наталією. У кожного з нас є речі, які, напевно, вдаються найкраще, або справи, люди чи міста, з якими у нас спільний вайб. Так от у нас спільний вайб із музикою Відродження і Бароко. Мені подобається те, що загалом ця музика написана досить просто, але саме ця простота створює простір для пошуку нових сенсів. Це схоже на джазування. Музика того часу має нескладну фактуру, відхилення у тональності першого ступеня спорідненості, у ній фактично немає позначення штрихів (стакато, маркато). Але як вона відповідає поетиці слова! Часто, коли спілкуєшся з модерними диригентами, чуєш запитання: «Ти хочеш тут три перших ноти виконати на стакато, а далі – легато?». А я відповідаю: «Ні, я хочу просто відтворити слово». Наприклад в «Amarilli, mia Bella» («Амариліс, моя красуня» – арія-мадригал Джуліо Каччіні) я не можу це пояснити, тому що йду за музикою. Мені подобається, що в ній можна дійсно творити і шукати, в першу чергу, себе через музику. А спільне музикування певною мірою є терапією і це – суцільний кайф.
Н. Ф.: Хочу додати, що виконуючи музику Бароко, ми користуємося винятково факсимільними виданнями або оригінальним текстом. Чому? Наприклад, у романтичній музиці точно прописані найменші відтінки, динамічний рух. А музику Бароко ми можемо наповнювати сенсами самі. Це таке задоволення наповнювати тим, що є в тобі, у колегах! Абсолютно інакше музикування! Звісно, це також питання освіти.
Дар’я Бутенко (далі – Д. Б.): Дякую вам за відвертість. До слова, сьогодні на конференції відбулася дискусійна панель, присвячена арт-терапії. Учасники розказували, як мистецтво лікує їх і ви так влучно це підтвердили. Я дуже рада, що ви займаєтеся справою, котра до душі, це круто. Тому хотіла запитати, як саме ви прийшли до музики і як вирішили, що це саме те, чим хочете займатися у житті, зробити своєю професією?
Р. М.: Спробую стисло про це розповісти. Я, напевне, слухав себе. І зараз, найперше, вдячний батькам, за те що вони не перечили. Адже батьки завжди бачать наше світле майбутнє, але часто забувають, що їх «формула щастя» може не співпадати з «формулою щастя» дитини. І вони починають нав’язувати своє бачення майбутнього. Я почав співати у п’ять років. Потім сім років навчався у музичній школі гри на скрипці. Але, буду відвертим, я був не «скрипалем», а «скрипачем» (від слова «скрипіти»). Тому більше виступав саме як співак. Відтак, вступив на спеціальність «хорове диригування» до Тернопільського музичного училища. Це було вірне рішення, адже на хоровому диригуванні, як на мене, дійсно можна навчитися добре співати. Також це той відділ, де можна опанувати теоретичні дисципліни – сольфеджіо, гармонію, поліфонію, адже вони конче необхідні для виконавця і повинні добре викладатися. На жаль, наразі в музичній освіті України до вокалістів досить послаблені вимоги з цих дисциплін, на відміну від хорових диригентів. Потім я вступив до Національної музичної академії України на хорове диригування. Згодом здобув другу освіту у Базелі (Schola Cantorum Basiliensis, Швейцарія – прим.) саме як фахівець із барокової музики. Отже, я обрав музику, бо слухав себе, батьки слухали мене. Так усе склалося досить гармонійно.
Н. Ф.: Я згодна з Романом. Дуже вдячна батькам за те, що вони мене не «передавили», адже вони були вчителями музики. Я займалася музикою з шести років і все було визначено ще у першому класі. Але у мене були різні періоди, різні вагання. Якось на уроці музичної літератури я почула твір Жана Філіпа Рамо «Курка» на клавесині і під враженням від чарівного звуку інструмента вирішила, що хочу грати саме на ньому і займатися бароковим репертуаром. Після того питання займатися музикою чи не займатися вже не було актуальним. Я знайшла своє і дуже за це вдячна батькам та викладачам, які зустрілися мені на шляху.
О. Б.: Справді, це дуже важливо для молоді. Ми всі хвилюємося за той напрямок, який обираємо – чи не помилимося, чи це саме те, що нам потрібно? І це дуже круто, коли ти йдеш і знаєш, що йдеш у вірному напрямку. Романе, а як поставилося Ваше оточення до рішення поїхати за кордон на навчання? Чого було більше – підтримки чи критики?
Р. М.: У моєму випадку була винятково підтримка, хоча батьки не розраховували, що після здобуття вищої освіти я вирішу ще щось спробувати нове. Ви правильно зазначили – ти боїшся помилитися. Але я скажу так – не бійтеся помилятися, тому що помилки це ті речі, які будуть вчити вас досягати свого. Особисто для мене краще щось спробувати і пожаліти, аніж не спробувати і жаліти про це. Тому що ми живемо один раз і вирішуємо як і чим наповнювати своє життя. Потрібно пробувати, помилятися і йти далі. Саме на цих помилках формується досвід.
Що ж до продовження освіти… Оточення сприйняло моє рішення як вияв легкого божевілля: мені було вже 24 роки, я працював у театрі оперети, співав у хорі. Тобто, мав хорошу роботу, і раптом вирішив щось змінити. Лунали такі запитання: «А навіщо воно тобі?». Але в якийсь момент я зрозумів, що переріс, дійшов до свого ліміту, що хочеться чогось нового. На той час я захопився музикою Бароко. У нас із Наталією є спільна подруга – Наталія Хмілевська. Фактично це вона привела мене до цієї музики і я багато чим завдячую саме їй. Наталія (Хмілевська) мене підтримала і люди зрозуміли, що це мій вибір і я несу відповідальність за нього. У нас сформувалося тріо, ми 15 років досліджуємо і виконуємо музику Відродження і Бароко.
Н. Ф.: Коли Роман поїхав навчатися, ми з Наталкою думали: «Ну все, Швейцарія… Яка там вже Україна». Я була шокована, коли він в якийсь момент зателефонував і сказав: «Наталко, а де ти? В органному залі? Я хочу в Україну». Я думаю: «От як так може бути?». Виявляється – може. І я вдячна Богові, що Роман до нас повернувся, бо це просто щастя творити разом із ним.
Д. Б.: Вдячна за ваші відповіді. Я дуже рада, що Вас, Романе, підтримали і Ви стали тим, ким стали, мали змогу займатися тим, чого хотіли. Мені от що цікаво: більшість людей чули про Вас саме завдяки проєкту «Голос країни-12». Можливо у Вас були ще якісь проєкти?
Р. М.: Те, що більшість знає мене по «Голосу країни» – прекрасно. Значить я досяг мети, для якої пішов на цей проєкт – щоб люди почули давню музику. До слова, Наталія, яка також була зі мною на «Голосі Країни», спочатку не хотіла брати у ньому участь, а потім сказала: «Хочу ще!» Знаєте, якщо можеш використати різні засоби, щоб тебе почули – це треба зробити, адже кожен митець хоче бути почутим.
Давайте будемо відвертими: ми можемо любити або не любити «Голос країни», але це одне з найбільших шоу, про яке знають майже усі. І чому б не використати цей медіа-ресурс для того, аби просто сказати: «Дивіться, окрім модних течій є ще музика Бароко, яка нічим не поступається. Ба більше – вона крутіша, бо повертає вас обличчям до себе, а не ганяється за трендами. Якщо ви достатньо інтелектуальні, дорослі і готові щось змінити, чому б не послухати цю музику?»
Так само для себе, я зрозумів, що треба рухатися. Будь-яке шоу – це виклик. Як мінімум на цьому проєкті я довів собі, що можу набагато більше, ніж думав. Це величезна команда людей, які роблять шоу, твій графік розписаний погодинно і ти дійсно виходиш із зони комфорту. Будь-який такий вихід складний, але, з іншого боку, через два роки ти думаєш: «Ого, це воно так було? Я і це все встиг зробити? А я б зараз так зміг?». Тому було бажання бути почутим, бажання транслювати те, чим я захоплююсь, бажання сказати: «Люди, є багато іншої музики, яка варта уваги».
О. Б.: Дякую за Вашу відповідь. Я, насправді, була великою фанаткою «Голосу країни», але останній сезон не дивилася. Завдяки Вам вирішила переглянути і побачила інший рівень, саме завдяки музиці епохи Бароко. Вона ніби вимірює іншу реальність – якась магія, неймовірно. Також мене захопило те, як Ви працювали в дуеті, перебуваючи за кордоном. Я не уявляю як ці номери можна робити настільки якісно і чітко за таких умов і за такий обмежений час. Я здивувалася, коли Святослав Вакарчук вирішив, що Ви закінчуєте участь у проєкті після «нокаутів». Мені цікаво дізнатися, як Ви ставитеся до такого рішення і чи він здійснив свою обіцянку випустити з Вами альбом українських пісень? Чи Ви тільки плануєте це зробити?
Р. М.: Дуже провокативні питання і мені це подобається! Стосовно того, як це відбувалося за кордоном… Насправді це й було причиною того, чому я довго відтягував свою участь у «Голосі країни», тому що думав: «А раптом співпадуть гастролі і зйомки?» Я не у являв, як це можна поєднати. Це той момент, коли ми самі ставимо якісь ліміти у своїх головах, але саме їх можна розширити. Вихід із зони комфорту це той момент, коли ти розширюєш власні ліміти.
Було дуже важко. Треба було самому у Сан-Франциско знайти студію звукозапису, потрібно було бути увесь час на зв’язку з Україною, а це означає що вночі я не спав, бо в Києві день, а в Сан-Франциско ніч, а потім коли у нас всі відсипалися – я співав концерти, заради яких приїхав. Так було десь чотири дні уривчастих снів по півтори години. Кастинг-менеджери команди Вакарчука мали мій погодинний графік, навіть час шляху від місця концерту до готелю, бо раптом мені потрібно буде вийти в ефір. У мене було все розписано, я мав чітко дотримуватися розкладу і завжди бути на зв’язку. Це було дуже важко, але я собі довів, що можу набагато більше ніж думав.
Стосовно того, як я відреагував: дійсно, мені було дещо сумно, бо я хотів повернутися в Україну і, якщо вийде, пройти далі, взятися за прямі ефіри. Але я сприймаю все як є. Мета цього «Голосу» була не пройти далі, а показати музику. Хоча за час участі, як під час їжі, з’явився апетит: коли проходиш далі, то хочеться пройти ще і ти вже подумуєш про перемогу. Це нормально. Емоції – це взагалі хороша річ, вони дозволяють нам проживати такі епізоди – неочікувані, сумні, ті, що приносять біль. У будь-якому випадку, я вдячний за це.
Щодо запису диску скажу чесно, ми вже збиралися разом, планували конкретні пісні, але все перервало повномасштабне вторгнення. Святослав повністю поринув у волонтерство і це абсолютно правильно. Тому наразі цей проєкт заморожений, але після перемоги, я думаю, ми до нього повернемося.
О. Б.: Дякую за таку щиру відповідь. Дійсно кожен такий конкурс, як «Голос країни», велике навантаження. Мені дуже сподобалися слова Святослава, коли він сказав, що є ще багато молодих нереалізованих співаків-учасників, які потребували цього проєкту, аби стати на ноги. Я думаю, що мету, яку Ви поставили собі на той момент, Ви досягли. Як фанатка нашого фольклору я чекаю на альбом з українськими піснями. Впевнена, що Ваш майбутній альбом буде вартий того, щоби його почула вся Україна і світ.
Маю питання до пані Наталії, адже вона поспішає на концерт. Я вчуся грати на фортепіано і мені цікаво, чим відрізняються вправи для вдосконалення гри на клавесині від вправ для фортепіано? І які є складнощі під час переходу з фортепіано на клавесин?
Н. Ф.: Спочатку відповім на друге питання. Коли я переходила на клавесин, то вчителі не радили грати на фортепіано якийсь час, адже це абсолютно інша специфіка «туше». Клавесин – струнно-щипковий інструмент, як гітара або арфа. Ми – клавесиністи, працюємо з відкритими струнами. За багато років викладання я зауважила, що багато піаністів мають затисений виконавський апарат. Абсолютно неможливо грати на клавесині у такому стані. Клавесин вимагає абсолютної свободи. Не треба докладати зусиль плечима, ліктями; задіяний тільки кінчик пальця.
Клас клавесину існує в КДМЛ ім. М. Лисенка, Київській, Дніпровській та Львівській консерваторіях. Тож можна спробувати доєднатися до цієї професії, адже це зовсім інший світ.
Щиро дякую вам за цей прекрасний день. Щаслива була тут грати, поспілкуватися з вами. Тішить дуже приємна атмосфера і чудова ініціатива під час війни – робити такі конференції за участю талановитих діток. Я вас вітаю з цим!
Д. Б.: Дякуємо Вам, пані Наталія. Дуже раді були Вас бачити! Сподіваюся, до зустрічі!
Оскільки Наталії ми вже поставили суто технічне виконавське питання, то схоже питання маємо і до Вас, Романе. Чи є якась принципова різниця між вправами для тенора та контратенора? Бо це дуже рідкісний голос і нам цікаві саме технічні подробиці.
Р. М.: Я не можу сказати, що є принципово-різні вправи, адже ми знаємо, що спів це, насамперед, дихання. Вокал базується на роботі діафрагми, яка, фактично, витискає повітря, що проходить згодом через ротову порожнину. Під час руху від тенорового звучання до контратенора нам важливо розуміти особливості цього переходу. Ми знаємо, що у чоловічому голосі є мікст (регістр голосу, в якому поєднуються «головне» та «грудне» звучання – прим.), є фальцет (верхній «головний» регістр – прим.). І особисто мені було найскладніше поєднати переходи з міксту на фальцет. Мій перехідний діапазон від «до» до «фа» першої октави. Над ними я працював років чотири-п’ять, вибудовував повільними вправами для того, аби згладити переходи. Але самі вправи звичайні, нічим не відрізняються. Я починаю розспівуватися на «морморандо», глісандо, торкаючи ці перехідні ноти від «соль» малої октави до «соль» першої октави, від ля до ля і так далі вгору. Кожен із нас має такі вправи, які подобаються, якими досягається результат. Зауважу, те, що дієве для одного учня, іншому може не підходити і це абсолютно нормальні речі. Адже виконавство дуже індивідуальна справа.
О. Б.: З того, що Ви сказали я роблю висновок, що будь-який голос можна розвивати. Але чи можна досягти такого контратенорового звучання будь-якому співаку? Чи це залежить від природних здібностей?
Р. М.: Там, де я вчився у Швейцарії, було багато співаків, котрі мали трохи розвинений фальцет. Вони думали, що можуть співати контратенором. Але багато з них, навіть отримавши диплом магістра, зрештою поверталися, наприклад, до баритона. Бо зрозуміли, що це насправді важко. Я вважаю, що або ти повинен бути хорошим контратенором, або не співати цим голосом. Звісно, співати мають право всі. Але, погодьтеся, коли чоловік співає жіночим голосом для нас усіх спочатку це звучить дивно, потім ми звикаємо. Тому виконавець має співати так, щоби це приносило задоволення. Те, що ти співаєш високо або голосно не означає, що ти співаєш гарно. Треба вміти заокруглювати голосні, будувати приголосні між ними так, щоб не видавати якісь різкі звуки. Тому я скажу так: людина може спробувати співати контратенором, але це, в першу чергу, залежить від голосових зв’язок. Або в тебе є хороший фальцет, або не має. Я знаю співаків, котрі, наприклад, не мають фальцету взагалі, або мають прекрасний фальцет, проте не вище ре другої октави, а далі вже починають кричати. Тож це фізіологія плюс дуже скрупульозна і систематична робота над собою в усіх планах – психологічному і фізичному.
О. Б.: Так, я думаю кожна людина, яка мріє співати, мусить знайти себе. І кожен голос має право бути почутим. Варто розвивати те, що приносить тобі задоволення. Для мене контратенор – чаруючий, дивовижний, захоплюючий, як, думаю, і для багатьох людей.
Шкода, що ми переходимо до останнього запитання. Після 24 лютого 2022 року наше життя кардинально змінилося. До нашої країни вдерлися люди, яких, за великим рахунком, і людьми назвати важко. Вони намагаються знищити наше життя, ми їм цього не даємо. Тому я хотіла дізнатися, як війна змінила Ваше життя, вплинула на творчу кар’єру. Чи берете Ви участь у якихось проєктах? Чи щось плануєте?
Р. М.: Я очікував, що ми торкнемося питання війни, адже це те, що поділило наше життя на «до» і «після». Вірніше на «до повномасштабного вторгнення» і «після нього», позаяк війна почалася ще 2014 року. Ми не хотіли в це вірити і були далекими від цього. А тут вже до нас особисто увірвалися з війною.
Як і в кожного з нас у перші дні було повне заціпеніння, а потім питання: «А що я маю зробити як музикант?». У мене взагалі були думки – чи потрібна зараз моя професія в Україні? Що вона може принеси корисного? Я думаю кожен задавався питанням саме користі. Перші дні я не міг спати і друг мені написав дуже хорошу фразу: «Тобі треба спати, тому що від тебе невиспаного ніякої користі». Це дало мені поштовх замислитися над тим, що я можу зробити як музикант.
Через пару тижнів ми почали списуватися з музикантами, які переїхали з Києва до Львова, шукати тимчасовий прихисток, щоб вирішити саме питання нашої користі. Львівська філармонія започаткувала серію концертів «Muses are not silent», що означає «Музи не мовчать». Вона робила і робить онлайн-концерти на сцені, які можна подивитися у вільному доступі в YouTube і за ці концерти можна було донатити кошти. В описах під відео були банківські реквізити, щоб закордонні глядачі могли донатити музикантам, котрі втратили роботу, свої домівки, аби вони могли і далі тримати тил. Адже всі ми жертвували на армію, але тил, зокрема. музичний, постраждав, бо насолоджуватися музикою було не на часі. Ба більше – я перші два тижні навіть не міг фізично співати. Зв’язки не змикалися – таке було заціпеніння. Ми тоді зібрали чималу суму, бо мій пост у фейсбуці поширила моя академія в Базелі, де я навчався, і його підхопило багато закордонних друзів-музикантів.
Ми, музиканти, переписувалися щодо того, що ми можемо зробити, які можемо давати концерти. Згодом із диригентом Львівської політехніки Романом Мачишиним ми зібрали музикантів-переселенців і зробили чотири концерти, де звучав твір «Stabat Mater» Перголезі. Так назбирали близько ста тисяч гривень для військових.
Зараз наше життя побудоване так, що будь-який концерт має благодійну частку. Ось у Печерському районі Києва на Брановицькій, 2в є художня майстерня, де працюють художники, скульптори. І ми з Наталією Фоменко і Наталією Хмілевською та моєю доброю подругою Мар’яною, час від часу влаштовуємо концерти, щоби зібрати кошти на конкретні запити штурмових бригад, які до нас звертаються. Востаннє ми збирали на позашляховик для бригади, в якій служить мій односельчанин зі Львівської області. До того збирали на інший позашляховик і так гарно вийшло, що в цей час з нами була Тетяна Польт-Луценко, українська швейцарка, яка так само відкрила мені барокову музику. Вона приїхала до нас і ми за один концерт зібрали 50 тисяч гривень і закрили збір на позашляховик. Благодійні концерти зараз практично всюди. Я думаю, благодійність для нас нині у пріоритеті і чим би ми не займалися, усе скеровуємо саме в це русло.
Стосовно музики. Хочу розказати про онлайн-концерт 9 квітня із Ольгою Шадріною-Личак (клавесиністка) у Львівській філармонії. У залі не було крісел, бо у ній розмістили гуманітарну допомогу. Але на другому поверсі можна було сидіти. І моя подруга, львівська клавесиністка Анна Іванюшенко, після концерту казала: «Знаєш, Романе, я на одну годину забула, що в нас війна. Я змогла нарешті хоча б на цю годину (а це було 9 квітня – півтора місяці війни) насолодитися музикою». І мені стало зрозуміло, для чого ми зараз тут. Ми так само потрібні людям, щоби вони прийшли і на якийсь час зцілилися. Так, потім буде болюче повернення назад, але оці спільні рефлексії, спільний біль допомагає нам розуміти, що ми всі разом. І допоки ми разом – нас не перемогти. Як би вони не старалися, ми до останнього будемо битися. Нам важливо, щоби це об’єднання і далі нас тримало разом до кінця. Бо ми така нація, яка не відступить, не стане на коліна. І музика – одна з тих складових, що тримає нас із піднятою головою, допомагає тримати удар і воювати кожному на своєму фронті.
Д. Б.: Дякую, Романе. Я також беру участь у благодійних концертах відтоді, як виїхала з Донецької області і зараз перебуваю на Одещині. Це круто, що всі, хто має змогу і бажання провадять благодійну волонтерську роботу … На жаль нам час закінчувати нашу розмову. Ми дуже вдячні усім, хто був сьогодні з нами, вдячні Роману, Наталії. Сподіваюся, ми ще зустрінемося!
Р. М.: Від себе хочу подякувати всім учасникам цього проєкту. Все, що ви зараз творите – це теж боротьба. Адже культура й освіта – це одна зі складових ментальності нашого народу, проти якої зараз воюють росіяни. Це наш генетичний код і те, що вони хочуть знищити, бо у них цього вже немає. Вони заздрять тому, наскільки у нас крута молодь. А я радий і гордий: наскільки ви неймовірні! І я розумію – нас не перемогти. Дякую вам.
О. Б.: Я би хотіла додати, що на початку війни, як Ви і говорили, не було зрозуміло, що відбувається, як жити далі. Залишатися вдома чи кудись їхати? Але коли ми вистояли перші три дні, почали створювати пісні, писати вірші, коли з’явилися перші «меми», то ця творчість дала зрозуміти, що ми були, є і будемо доти, доки співаємо, навіть у бомбосховищах, пишемо музику, їдемо за кордон і гідно представляємо нашу державу, доки такі люди як Ви, Романе, розповідаєте про нас на міжнародних майданчиках і якомога більше людей дізнаються – ось є вона така Україна, їй зараз тяжко, її треба підтримувати – доти ми будемо жити. Творчість – один зі стовпів, на якому тримається наша нація.
Післямова
Під враженням діалогу з учасниками ІІІ Міжнародної учнівської конференції «ARS LONGA-2023», Роман Меліш на своїй сторінці у Facebook написав: «Ми розповідали учням трохи про бароко і дали невеличкий концерт. Були дещо насторожені, чи сприймуть діти барокову музику і контратеноровий звук. І, знаєте, я був приємно здивований, наскільки уважно і тихо слухала публіка. Опісля ми відповідали на запитання і знову ж таки приємно вразила така підготовка і зацікавленість молодого покоління в давній музиці.
І додам, що у нас росте круте молоде покоління. Багато слухачів було з різних країн світу, адже це діти, які через війну були змушені покинути країну. Дивом дивуюся енергії і вдячний усім організаторам цієї конференції. В такі часи нам украй важливо виховувати свідоме, розумне і всебічно розвинене молоде покоління. І ця подія – це дуже потрібна справа і складова цього процесу. Нам є що і кого захищати. Вчергове зрозумів для себе, що я тут, в Україні, на своєму місці».
Підготувала Ірина ЖДАНЬКО
Фото надані Романом Мелішем, Наталією Фоменко та Crescendo Art Forum
