2024-й є «Роком Параджанова», і нині цього видатного митця вшановують у Вірменії, Грузії та Україні
9 січня у київському Будинку кіно відбувся вечір, присвячений 100-річчю Сергія Параджанова – легендарного кінорежисера, сценариста, яскравого представника «хвилі українського поетичного кінематографа».
Про себе Сергій Йосипович казав: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм»! У 1988 році Сергій Параджанов дав останнє інтерв’ю українською мовою: «Не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!»
Міфи та реальність
Параджанов був справжнісіньким міфотворцем. Розповіді про нього, різні події його життя, розіграші та навіть скандали розходилися і продовжують розходитися зараз серед людей. Їх тиражують у статтях, присвячених ексцентричній натурі митця, і передають з уст в уста, – так, як поширюються міфи.
Сергій Параджанов не приховував критичних поглядів на радянську систему. Це означало не лише відкриті публічні висловлювання на адресу влади, а й спроби жити й працювати так, ніби радянського союзу з його репресивним апаратом, обмежувальною та ідеологічно бідною культурною політикою просто не існує…
Нагадаємо, що у 1973-му радянський режим засудив кінорежисера на 5 років таборів суворого режиму… Кампанія за звільнення Параджанова, яку вели Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро й інші всесвітньо відомі митці та літератори, дала результат, коли французький письменник Луї Арагон погодився приїхати до срср. Він попросив тодішнього генсека компартії – очільника держави Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова. І досяг свого… Режисер вийшов на волю 31 грудня 1977 року й повернувся додому до Тбілісі…
Нині Національна комісія з реабілітації реабілітувала українського кінорежисера вірменського походження Сергія Параджанова. Про це 9 січня, у день 100-річчя митця повідомив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Він назвав цю новину історичною і нагадав, що «з часу судилища» над Параджановим пройшло вже пів століття, «але тепер і в юридичному плані справедливість торжествує. Історична правда перемагає забуття і репресії, а також з’являється надія, що згодом будуть розглянуті й інші складні та резонансні справи українських дисидентів, яких судили в СРСР як за політичними, так і за сфабрикованими загально-кримінальними статтями», – цитує Unian слова А. Дробовича.
Доля Сергія Параджанова була нелегкою… Митець зняв кілька фільмів, визнаних шедеврами, був засуджений, вижив у найтяжчих умовах радянської в’язниці й став одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття!
Утім, коли він не міг знімати кіно, то писав сценарії, – у нього назбиралися десятки не втілених проєктів. Так, артхаусну стрічку «Київські фрески» мало бути присвячено 20-річчю перемоги у Другій світовій війні, сценарій писався разом із письменником Павлом Загребельним.
На думку цензорів, проєкт виявився дуже вільної форми, тому дирекція студії одразу ж закрила його. Натомість Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій і всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців фільм зняли з виробництва через «містично-суб’єктивне ставлення до сучасної дійсності»…
Від «Київських фресок» збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи. Кадри вціліли завдяки оператору Олександру Антипенку, який додав матеріал у свою дипломну роботу. В 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова преса визнала ці проби-етюди «новаторським відкриттям» і «блискучим досвідом кіноавангарду».
***
На основі розповідей і новел про життя Параджанова за ґратами кінорежисер Юрій Іллєнко написав сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона». Це стало останньою кінороботою Сергія Йосиповича. Знімали в тій самій Перевальській колонії на Донеччині, де він відбував покарання. Режисер та оператор – Юрій Іллєнко, композитор – Вірко Балей (Україна/США). Фільм був відзначений премією ФІПРЕССІ і премією молодих кінокритиків на Каннському кінофестивалі, а на кінофестивалі «Кінотавр» – призом за найкращу операторську роботу.
У Перевальській колонії досі існує майстерня Параджанова, де працюють художники-в’язні. Нині вона перебуває на території, окупованій росією…
Сценарій «Сповіді» Сергій Йосипович написав у лікарні, де лежав із запаленням легенів. Картина мала розповідати про його дитинство, ранні спогади й переживання. Проте зйомки тривали лише два дні… Через рак, що прогресував, продовжити роботу він не зміг.
«Державі я не потрібен живим. Ось коли я буду в труні – стану коштовністю! Тому що потрібно за епоху звітувати», – говорив Параджанов про самого себе. 20 липня 1990 року Сергій Йосипович помер.
Найвідоміші цитати Сергія Параджанова
• «Я помщуся світові любов’ю».
• «Я – божевільний старий, який малює квіти».
• «Моя провина, ймовірно, в тому, що народився. Потім побачив хмари, красиву матір, гори, собор, сяйво веселки, і все – з балкона дитинства».
• «Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим – і став привабливим, заздрив розумним – і став непередбачуваним».
• «Найстрашніше – проґавити прекрасне».
• «Час великодушний і справедливий – він очищує пам’ять, знімає наклепи та образи з засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних».
• «Я так красиво жив 50 років. Любив – базікав – захоплювався – щось пізнав – мало зробив – але дуже багато любив. Людей дуже любив і дуже їм зобов’язаний. Був нетерпимим до сірого. Наймодніший колір. Необхідність часу».
***
Перед початком ювілейного вечора у Будинку кіно відбувся показ реставрованої версії «Тіней забутих предків»… Нагадаємо, випущена в 1965 році на екрани картина за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» отримала понад 100 призів (!), зокрема Гран-прі кінофестивалю в Салоніках, премію за режисуру та приз критиків кінофестивалю у Мар-дель-Платі, Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі тощо.
У фоє Будинку кіно лунали запальні коломийки, народні пісні та мелодії з фільму у виконанні гурту гуцульських народних музикантів. У залі був переаншлаг і багато людей три години, поки тривав ювілейний вечір, стоячи дивилися дійство. Були показані документальні стрічки про Параджанова, уривки з його знакових робіт. Про митця згадували колеги, закордонні й українські митці… Серед почесних гостей була й знаменита «Марічка» – зірка театру й кіно Лариса Кадочникова, виконавиця головної ролі у «Тінях забутих предків».
Сергій Борденюк, голова Національної спілки кінематографістів України розповів про те, що започатковуються професійна премія НСКУ імені Сергія Параджанова – «За найкращий фільм року» та «Найращий дебют».
Потужною миттю вечора стала демонстрація фрагмента з відео, коли Сергій Йосипович сидить на тлі вірменського килима, візерунками схожого на гуцульський ліжник, і співає обрядову пісню «Вербовая дощечка» з фільму «Тіні забутих предків», закінчуючи словами: «Це геніально…» Дійсно то було дуже щемливо й геніально!
Слід зазначити, що Параджанов мав чимало талантів не лише як режисер, сценарист, художник. Він започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму. Хоча за його життя ці твори перебували в андеграунді й на виставках з’явилися лише після смерті митця…
Музика й «Тіні…»
Сергій Йосипович добре грав на скрипці, непогано співав, дуже тонко відчував музику. Всі його кінороботи мають цікаве мелодичне наповнення. Параджанов уважав, що успіху «Тіням…» додала оригінальна музика самобутнього композитора зі Львова Мирослава Скорика…
«Сергій Параджанов поставив перед молодим композитором завдання: написати неодмінно геніальну музику для фільму “Тіні забутих предків”. І Мирослав Скорик написав таку, – розповідає Сергій Тримбач, відомий кінокритик. – А починалось усе доволі конфліктно. Параджанов приїхав до Львова, він хотів, аби музику до стрічки писав хтось із Західної України. Йому порадили 25-літнього Скорика. Зустрілися. Молодого автора неприємно вразила безцеремонність режисера, його наступальна, мало не агресивна манера вести бесіду. До того ж він бачив останню на той час картину Параджанова “Українська рапсодія”, яка йому не сподобалась. Скорик відмовився, – буцімто інших справ багато.
На щастя, Параджанов мав чуйку на талановитих людей. Він зустрівся з кандидатом ще раз і цього разу поводився набагато шляхетніше. Непоступливим був лише в одному: композитор мав створити дещо геніальне, бо ж фільм буде геніальним, – інші варіанти виключалися.
Завдання полягало не тільки у компонуванні оригінальної музики, а й у доборі автентичного фольклору. Скорик їде в Карпати. “Я відправився у Косів, – розказував він. – Далі в глибинку, село Брустори. Вийшов на вулицю і не знав, куди йти. Назустріч – двоє людей. Я в них запитав, чи можуть мені допомогти, надати це і це. Гуцули дуже кмітливі, вони одразу все організували. Зрозуміли, що потрібні трембіти, інші інструменти, дали мені адресу…
…Пам’ятаю, як нам треба було записати звучання трембіт… Просто неба це важко зробити, й Параджанов десятьох трембітарів разом з інструментами ледве запхав у літак і привіз до Києва. Причому трембіти розміщували у пасажирському салоні, – згадував Мирослав Скорик. – Я ж їздив у експедиції в Карпати, добирав музикантів. Спілкувався й з усією знімальною групою.
Параджанов був людиною неврівноваженою, тому на знімальному майданчику постійно виникали якісь дискусії між ним та оператором Юрієм Іллєнком, актрисою Ларисою Кадочниковою, художником Георгієм Якутовичем. Але всі згодом притерлися одне до одного і дуже гарно працювали»…
«Автентика була в усьому фонограмному полі “Тіней…” Говорили-примовляли, голосили-виспівували не актори, а самі гуцули, мешканці селищ Жаб’є (нині Верховина) і Криворівні. Це –жива народна мова, – продовжує Сергій Тримбач. – Абсолютно реально звучали стихії гірського Космосу: вода, дерева, вітри й навіть тумани, які джеркотіли на своєму “діалекті”.
Музика гуцулів виконувалась на фольклорних інструментах. Не тільки на трембітах, а й дримбі, флоярі, сопілці-денцівці, волинці… Народні гурти відтворювали і тугу над мертвими, і церковні псалми, і весільні обряди. Боже, тут лунає весь світ гуцульських Карпат – весело, веселково, трагічно, як бринить саме життя.
Записом народної музики переймалась уся знімальна група та й сам Параджанов. За словами Скорика, режисер віднаходив літніх людей, древні й унікальні інструменти. “Наприклад, сопілка надзвичайно висока, а він знайшов низьку сопілку. Козача волинка, яка звичайно має одну тільки трубку з клапаном, а він знайшов таку, де їх було більше, що теж є унікальним” (цитата з інтерв’ю Мирослава Скорика Борису Філоненку для книги “Тіні забутих предків”, 2016).
І от у цій звуковій магмі мала постати, вбудуватись у загальну структуру ще й авторська симфонічна музика молодого композитора. Майже нереальне завдання – так ніби. Одначе ж вдалося!
Приклад: Іван Палійчук (Іван Миколайчук) вирушає на заробітки. Його матір (Ніна Алісова) сприймає це трагічно, у погибельному контексті – адже Іван єдиний, хто вцілів з її дітей. Відтак монолог матері – за суттю голосіння за мертвим.
За кадром звучить гуртова пісня у супроводі народних інструментів. І – мелодія Скорика, яка ніби розриває саму душевну оповідну тканину, посилаючи наш глядацький внутрішній зір і слух кудись углиб (таким є акустичний, а власне мистецький ефект)!
І фінал. Божевільна бабця-вістунка пристає до Марічки (Лариса Кадочникова): “Де твоя дитина? А де вона?”
Тема смерті, її невідворотності є магістральною у фільмі. Так це розумів і Скорик, хоча, за його свідченням, Параджанов опонував такому трактуванню: “Ні, це тема любові!” Та що ж, коли у любові вже зачаїлася смерть…”
А далі – епізоди на полонині, куди прийшов Іван на заробітки. Сопілкова звукова фактура, трембіти троїсто віщують недобрий поворот долі. І загибель Марічки, чию передсмертну ходу горами супроводжує звучання симфонічного оркестру (ним керував, до речі, Стефан Турчак).
Космос гір, туман і вітер, пітьма масними проблисками вологи, драматично-розпачливе тужіння трембіт (їм доручено цю партію – передчувати і пересторожувати біду, всеодно невідворотню). А Скорикова музика ритмізує глядацьке сприйняття події, впритул наближаючи нас до Марічки і її смерті посеред цієї вселенської розпуки.
Тим часом ми, слідом за провідним звучанням симфонічного оркестру, йдемо за Іваном, який уже знає про смерть коханої і все ще сподівається: може фатум змінить профіль і Марічка порятується? Та ж ні! Разом з Іваном ми бачимо настрашеним зором (за допомогою композитора й оркестру) розпростерте тіло дівчини біля Черемошу.
Це – справді геніально, без жодного перебільшення! Симфонічна музика є організуючим ядром отсієї космічно-стихійної біди, страшної і в чомусь прекрасної!
І – фантастичний фінал “Тіней…”, знов-таки погибельний. Бо Іван полишає цей, затяжкий для нього, світ, возз’єднуючись із Марічкою, яка давно вже перебуває у царстві тіней.
Знову чуємо й “бачимо” дивовижну авторську музику, вмонтовану у побутово-ритуальні згуки, стукіт топірця (а це – відлуння невидимої сокири, яка від перших кадрів звучить у картині). Затим Скорикові теми-інтонації супроводжують Івана (як до того Марічку) в останній мандрівці космосом життя – перетині межі, що відділяє його від смерті. Виразна симфонічна крапка увінчує цей композиторський дивовиж!
Робота Мирослава Скорика в “Тінях забутих предків”, у повній взаємодії з режисером і звукооператором, заклала рух у майбутнє. Доти музика композиторів подавалась у фільмах як щось окремішне – самостійна партія, що “латає” емоційні дірки і недохопи. Натомість тут – жодного латання, ба, радше, синтеза, або музика як “звуковий клей”, котрий організовує шумовиння самого життя, вводячи його в річище гармонії – високої, недосяжно прекрасної…»
Під знаком Параджанова
Нагадаємо, до ювілею Сергія Параджанова «Довженко-центр» презентував у Музеї Ханенків показ та обговорення фільму «Київські фрески» (1965). Саме там, за сценарієм режисера, працювала героїня фільму, Жінка.
11 січня у кінотеатрі «Жовтень» пройшла лекція Сергія Тримбача «Сергій Параджанов. Авангардист у пошуках забутих тіней», яка супроводжувалася демонстрацією фільму «Київські фрески».
22 січня на імпрезу «Колір гранату» запросять музиканти Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Концерт відбудеться у Театрі на Подолі за партнерської підтримки Donemus Publishing і «Дому Майстер Клас».
Кінопритча «Колір гранату» – це присвята легендарному вірменському поету, музиканту XVIII століття Саят-Нова.
Сергій Йосипович завжди ретельно ставився до вибору музики у кінострічках. Так, у картині «Колір гранату» звучать переважно народні пісні, а в епізодах – уривки з вірменської літургії, дзвони монастиря, а також читання молитов і біблійних текстів.
Концерт «Колір гранату» – це музичні роздуми-рефлексії на вічні філософські теми про плин, сенси життя, які геній Параджанов утілював у власній творчості.
Програма концерту Національного ансамблю солістів «Київська камерата» містить такі твори: The messenger Валентина Сильвестрова, Blue in Blue in Blue Максима Шалигіна, «Гуцульський танок» Мирослава Скорика, Chiaroscuro для с скрипки з оркестром Гії Канчелі.
Диригент – Міхеїл Менабде. Солістка – Богдана Півненко (скрипка).
До слова, ювілейний вечір до 100-річчя від дня народження режисера відбувся й у Будинку-музеї Сергія Параджанова в Єревані.
На 31 січня у Будинку кіно заплановано презентацію монографії «Сценарії Сергія Параджанова», яку випустило видавництво «Дух і Літера».
«Довженко-Центр» також планує відзначити 100-річчя митця новими оцифрованими й реставрованими копіями його робіт, а також дослідженням українського періоду творчості видатного режисера.
Тетяна ПОЛІЩУК
