28 травня виповнюється 20 років як пішов у засвіти український композитор і виконавець, народний артист України Ігор Білозір. Пропонуємо увазі читачів статтю з архіву журналу «Музика» відомого композитора, музикознавця і музично-громадського діяча Михайла Шведа
…Він любив «Бітлз», українську народну пісню, казки та, зрештою, і саме життя. Любив ніч, «коли затихне весь енергетичний бруд денного міста». Тоді сідав за рояль, який колись стояв у холі готелю «Жорж» (на ньому, за переказами, гастролюючи у Львові, грав Ференц Ліст), і починав музикувати… Життя самого Ігоря Білозора трагічно обірвалося у 45 років, на зламі тисячоліть. Та без його пісень і керованого ним вокально-інструментального ансамблю «Ватра» годі й уявити 1980-ті роки української естради
Від самого початку творчої діяльності цей неординарний, винятково чесний із собою й слухачем митець відчував наслідки впливу двох протилежних «силових полів». Ігоря Білозора любив народ, бо знаходив у його творчості те, що хвилювало та про що тоді боязко було відкрито говорити. А влада завжди ставилася до нього з обережністю й часом гостро критикувала, вживаючи відповідні санкції – звільнення з роботи, обмеження концертної активності, вилучення з репертуару «сумнівних» творів.
Іще за життя музиканта, подібно до того, як це було свого часу з Володимиром Івасюком, почав формуватися у певному сенсі міфологічний образ Ігоря Білозора як «культурного героя», котрий після трагічної загибелі трансформувався у «співця, що віддав життя за пісню, душу народу». (Слід згадати: Ігор Білозір помер 28 травня 2000 р. внаслідок побиття після конфлікту у львівській кав’ярні «Цісарська кава», що виник через протиставлення російської поп-музики, яка звучала у приміщенні, та його пісні «Перший сніг», котру наспівували за столиком композитора. Про ці події тоді активно полемізували українські та зарубіжні ЗМІ. – Ред.)
Нині, за плином часу, хотілося б цілісно поглянути на постать митця, спробувавши охопити різні виміри цієї насправді неординарної Особистості.
Отже,
Ігор Білозір
… як керівник ансамблю «Ватра»
Іще студентом диригентсько-хормейстерського факультету Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка (пізніше він вступив і на композиторський факультет, але так його і не закінчив. – Ред.), у 1977 році Ігор Білозір створив вокально-інструментальний ансамбль «Ритми Карпат» Львівського автобусного заводу. 1979 року гурт отримав назву «Ватра» й розпочав професійну діяльність при Львівській обласній філармонії. То був уже третій філармонійний колектив з такою назвою: першу «Ватру» (зразка 1974 р.) очолював Богдан Кудла, другу – Іван Попович і Віктор Морозов (1977 р.).
На початку 1980-х «Ватра» вважалась одним із найкращих естрадних колективів Радянського Союзу. Ансамбль здійснив велику кількість записів на радіо й телебаченні, не раз був удостоєний звання лауреата і дипломанта пісенних конкурсів, фестивалів, про нього періодично точилися дискусії у радянській пресі. Перше загальне визнання «Ватри» відбулось у квітні 1981 року, коли ансамбль став лауреатом і найяскравішим відкриттям Четвертого республіканського конкурсу комсомольської пісні «Молоді голоси».
Головними чинниками успіху були репертуар, що складався переважно з обробок українських народних пісень і творів самого Ігоря Білозора, а також сердечність, простота й переконливість виконання. Творити «щиро, з любов’ю і на добро» – таким було кредо «Ватри» та її керівника.
1980–1990-ті роки позначені інтенсивною гастрольною діяльністю «Ватри» – Середня Азія, Далекий Схід, Сибір, Прибалтика, Москва, міста вздовж Байкало-Амурської магістралі (БАМ), так звані гарячі точки. Згодом, після зняття «залізної завіси» ансамбль відвідав із концертами Польщу, Угорщину, Словаччину, Німеччину, Канаду, США. Музиканти завжди радо відгукувалися на будь-яке запрошення, звідки б воно не надходило: чи то з глухого галицького села, чи охопленого війною Афганістану, аварійного Чорнобиля…
Варто окремо згадати дві поїздки 1986 року до Афганістану, де у тогочасному військовому конфлікті брало участь багато українців. Щоб підтримати земляків, «Ватра» здійснила ці небезпечні подорожі й виступала, часто в польових умовах, зриваючи шквал оплесків схвильованих солдатів, які зі сльозами на очах разом з артистами співали «Зеленеє жито, зелене»…
Надзвичайно цікавим, оригінальним і неповторним проектом «Ватри» у співпраці зі студією Львівського телебачення були музичні фільми «“Ватра” кличе на свято» (1981 р.) і «“Ватра” в Карпатах» (1983 р.). Стрічки містили пісні ансамблю, своєрідні кліпи (в той час цей жанр лише зароджувався). То були опуси Ігоря Білозора, дві пісні Леся Сердюка та обробки українського фольклору.
Зйомки першого фільму відбувались у Шевченківському гаю у Львові, а другого – в Карпатах. Сценарій було складено таким чином, що кожен «кліп»-пісня презентував різні сторони буття українського етносу – від жанрово-побутових, фольклорно-обрядових, жартівливих сценок до ліричних, лірико-трагічних дуетів, романтично-філософських монологів у виконанні артистів «Ватри».
З огляду на тогочасне технічне оснащення Львівського телебачення, фільми зняті на непоганому професійному рівні. Вони, як і сама творчість «Ватри», є спробою подолати негативний радянський стереотип «все українське – народне, банальне», подати українську культуру як глибоку, самодостатню, давню професійну традицію. Враховуючи те, що фільми не раз транслювало всесоюзне телебачення та кільканадцять разів республіканське й місцеве, спроба вдалася.
За двадцять років творчої діяльності Ігоря Білозора вийшло кілька альбомів пісень із його музикою, серед яких «Ватра-1», «Ватра-2», «Многая літа», «Пісні Ігоря Білозора», «Світлиця», «Пшеничне перевесло», «Коханий», «Любить – не любить», «Колядуйте разом з нами», «Від Бога».
У 1990 році Ігор Білозір створив Музично-мистецький центр «Ватра», куди ввійшли однойменний популярний ансамбль, перший український дитячий музичний театр «Діти Землі», студія звукозапису, а також низка молодих виконавців та інших мистецьких колективів. Центр «Ватра» провів ряд благочинних акцій у Львові й інших містах України, у співпраці з представниками мистецьких кіл брав участь в організації різноманітних культурно-мистецьких заходів.
Ігор Білозір часто очолював або входив до складу журі фестивалів і конкурсів – таких як «Червона рута», «Доля», Конкурс молодих виконавців імені Володимира Івасюка та інші. Колеги завжди відзначали його наполегливість у прийнятті об’єктивних рішень. Окремо слід відзначити і роботу музиканта з молоддю, перспективними виконавцями та обдарованими дітьми, які на його студії мали змогу безкоштовно записувати якісні фонограми.
Зрештою, сам ансамбль «Ватра» був чудовою і чи не єдиною практичною школою естрадного виконавства у Львові 1980-х. Через неї за всю її історію «перейшло» близько 50-ти співаків. Найвідоміші з них – народна артистка України Оксана Білозір, заслужені артисти України Мар’ян Шуневич, Ігор Богдан, Олег Кульчицький, виконавці Орест Хома, Остап Стахів та інші. Це був єдиний популярний професійний естрадний колектив у місті, який давав певну творчу свободу, адже за «відхід від соцреалізму» завжди відповідав особисто керівник. Він робив це прямо й рішуче, завжди успішно, хоча двічі його все ж таки звільняли, проте незабаром знову поновлювали на посаді.
Із настанням у 1989 році часів «гласності» багато хто з артистів «Ватри» помандрував світом власним творчим шляхом. Вони поширювали та примножували те, що здобули у рідному колективі.
…як композитор…
…працював у різних напрямках. Йому належить музика для театру (зокрема, до вистав Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької «Декамерон», «Звичайне диво», «За щучим велінням», «Я – донька твоя, Вітчизно», «Наодинці з долею», «Розорене гніздо», «Олекса Довбуш», «Як ледар щастя шукав», «Василь Свистун»), музика до створюваного у 1980-ті нового кінофільму «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», хорові, інструментальні твори, частина яких, на жаль, так і залишилась в ескізах.
Однак найвагомішим є пісенний доробок Ігоря Білозора – понад шістдесят творів, величезна частка яких це хіти, що вважаються народними через свою насправді широку популярність. Він розпочав писати пісні ще у п’ятнадцять років на власні тексти, мелодії деяких із них пізніше використав у зрілій творчості. Серед поетів, на чиї вірші було створено найбільше пісень, – Богдан Стельмах і Петро Запотічний, а також Вадим Крищенко, Роман Кудлик, Анна Канич, Михайло Ткач, Павло Лехновський.
Пісенному стилю Ігоря Білозора притаманні простота (не банальність!), глибина, природна естетизованість, відсутність будь-якої штучності, недоцільних ефектів. У його основі лежить український народний мелос, який затушовує певні риси масової радянської пісні, що була звичним і навіть обов’язковим «інтонаційним словником» того часу. Мелодика пісень, успадковуючи традиції попередників (особливо Володимира Івасюка), отримує супровід електроакустичних інструментів, у формуванні якого помітний виразний вплив західної поп- і рок-музики, особливо британських груп «Бітлз» та «Пінк Флойд». Слід зауважити, що в цей час напівпідпільне зацікавлення рок-музикою, викликане прагненням молоді долучитися до процесів світової культури, знаменувало своєрідний протест проти тогочасного радянського шаблонно-ідеологізованого масового мистецтва.
Синтезуючи згадані компоненти, композитор творить власний неповторний стиль, який дехто називав націоналістичним за природне відчуття українського та буржуазним за європейські впливи. Варто відзначити, що обробки народних пісень Ігоря Білозора за манерою письма наближаються до його оригінальних пісень і навпаки, що свідчить про взаємопроникність народної традиції і авторського індивідуального начала.
Творчість митця загалом можна поділити на два періоди. Перший (до 1989 р.) збігся з радянським часом, упродовж якого брежнєвський «застій» поступово змінювався горбачовською «гласністю». То був пік популярності ансамблю «Ватра». Тоді ж Ігор Білозір одружився з Оксаною Розумкевич (Білозір). До цього часу належить найбільша кількість пісень, особливо шлягерів та обробок українського фольклору, в яких представлена майже вся тематика, що цікавила композитора, й викристалізований його індивідуальний стиль.
Другий період (1989–2000 рр.) збігся з проголошенням незалежності України, змінами в особистому житті (одруження з Ольгою Максимюк). Тоді майже повністю оновився склад ансамблю «Ватра». Колектив перейшов із підпорядкування філармонії до центру з однойменною назвою. Звичайно, ці зміни вплинули й на самого композитора. У його піснях посилюються гімнічні інтонації, на перший план виступають лірико-трагедійні та філософські проблеми, з’являються елементи стилю музики кабаре, натомість обробки народних пісень майже повністю зникають із поля зору митця.
Що ж до тематики, то одна й та сама ідея в різних піснях втілюється надзвичайно індивідуально, різноманітними засобами. Ігоря Білозора хвилювали теми родини, кохання, Батьківщини, обряду, природи. Відгукнувся він і на такі драматичні події в українській історії ХХ століття, як війна в Афганістані та аварія на Чорнобильській АЕС.
Вершинами пісенної творчості Ігоря Білозора вважаємо композиції «Перший сніг», «Ніби вчора», «Джерело», «Світлиця», де найяскравіше виражене лірико-романтичне начало. Цікавим зразком контрастного зіставлення є пісня «Щороку – то весна, то осінь», у якій драматично-трагедійний заспів змінюється світлим приспівом. Споглядальну лірику зустрічаємо в піснях «Не сип, мила, скла» та «Збирались хлопці». На гімнічно-патетичних інтонаціях побудовані «Від Бога», «Встань, народе мій».
Зразком танцювальних пісень є «Музика пливе» та «Раз, два, три», витримана в стилістиці диско. Філософсько-споглядальний «Наш час» побудований на деяких засадах авангардової естетики мінімалізму.
Цікавою є композиція «Надивлюсь на тебе». У ній стилізована мелодика українських рекрутських пісень органічно поєднана з розвинутим інструментальним компонентом, у якому виразно відчутний вплив альбому «Стіна» британської рок-групи «Пінк Флойд». Подібними рисами наділені «Новорічна» (щедрівка) та «Многая літа».
Окремо слід згадати два твори – «Зоре моя» (на вірші Анни Канич) та своєрідну пісню-притчу про Святого Миколая, що будуються на поєднанні сонорно-колористичного, психологізованого музичного тла з декламацією прозового тексту.
…як творча особистість
Творче кредо й характер Ігоря Білозора визначали дві риси – романтизм і «дух дитинства», які проявлялися доволі радикально у формі простоти, щирості, безкорисливої наївності, прямолінійної відвертості, вмінні стояти на своєму, а також нелюбові до впорядкованості та організованості, певній упертості та жорсткості. Звідси також часті зміни настрою, що були пов’язані з поєднанням у характері активного холеричного й меланхолійного типів темпераменту.
Таке світосприйняття пояснює також зацікавлення композитора казками, найрізноманітніші зразки яких він збирав у великій домашній бібліотеці. Казка пронизує всі сфери його творчості – від музики для вистав на казкові сюжети до підбору пісенних текстів. Адже це – алегорична форма відображення нашого життя з антагоністичними константами існування Всесвіту – Добра і Зла, котрі постійно протистоять одне одному. Добро, пройшовши крізь жорна складних перипетій, обов’язково перемагає завдяки своїй найвищій якості – Любові… Він вірив у це, і навіть реальне життя сприймав дещо алегорично, від чого часто й потерпав.
Навколо нього завжди було чимало людей, проте насправді він залишався самотнім і незбагненним для багатьох. Він мав ніби все, чого прагнуть звичайні люди, хоча ніколи не ставив це за мету, бо волів насамперед розуміння та підтримки своїх ідей.
Творчий процес у Білозора був, як у всіх романтиків, нетиповий і нерівномірний. Він не розумів, яким чином можна писати музику «планово». Бувало, що впродовж певного проміжку часу створював десять пісень, а далі за аналогічний період – жодної. Зрештою, процес внутрішнього творення відбувався в ньому завжди, навіть коли займався побутовими справами. Тоді він несподівано починав щось наспівувати, абстрагуючись від навколишнього світу, та раптово вигукував: «Є!»
Цікаво, що більшість шлягерів було створено саме спонтанно, серед людей. Так, під час перельоту до Канади з поетом Михайлом Ткачем народилася пісня «Від Бога», подорож потягом навіяла ритми пісні «Коханий», дорогою на заміський вікенд з’явився «Весільний марш», під час перебування в Афганістані – «Ніби вчора», обробка «Зеленеє жито». Буквально за кілька хвилин постали «Новорічна», «Щороку – то весна, то осінь», «Перший сніг». А шлягер «Пшеничне перевесло» Ігор Білозір разом із поетом Богданом Стельмахом придумали, їдучи до Львівської філармонії…
Білозір завжди залишався собою. Як і кожен митець, він був індивідуальним абсолютно в усьому – його неможливо «підігнати» під існуючі шаблони та вкласти в певні «рамки». Він навіть мав улюблену лексику (знамениті «второпав», «не треба нас дурити» тощо). Слід відзначити і його надзвичайні гостинність, компанійськість, за що був не раз критикований громадою. У його просторому помешканні постійно перебувало чимало людей, близьких і далеких знайомих. Відвідувачі Білозора у домі чи на студії часто чули запитання: «Ти щось їв сьогодні?» Тим болісніше митець реагував на ігнорування тих, кому свого часу щиро допомагав…
У 1990-х роках композитор мав не одну можливість залишитися жити за океаном. Проте він завжди стверджував, що сьогодні рідна земля потребує втілення його ж гасла: «Треба працювати!» Однак, на жаль, не були реалізовані такі цікаві, потрібні проєкти, як відкриття естрадного відділення у Львівській консерваторії, організація естрадного фестивалю у Львові, відкриття музичного театру мод, зйомки тематичних відеофільмів, широка гастрольна діяльність за участю молоді.
У планах було й зведення сучасного концертного залу в парку імені Богдана Хмельницького у Львові: зроблено проєкт, закладено фундамент, утім ідеї так і не судилося справдитися. Не мав належної підтримки й центр «Ватра», який займався продюсуванням молодих виконавців. Концерт із нагоди двадцятиріччя творчої діяльності Ігоря Білозора відбувся аж на сороковий день після його смерті – вже як концерт-реквієм.
Із трагічним відчуттям прожив він останні роки свого життя. У день трагедії створив лебедину пісню, яку наступного дня знайшла дружина на відкритому роялі з такими рядками Івана Гущака: «Не кажи, що вже пізно, що між нами смеркання…»
Пісні Ігоря Білозора, під знаком яких пройшла перша половина 1980-х років в Україні, і сьогодні, зберігаючи неповторний стиль композитора, продовжують творче життя у різних сучасних аранжуваннях і виконаннях, ставши класикою української естради. Його творчість є особливою сторінкою професійної еволюції української популярної музики, а сам Маестро назавжди залишиться символом щирої, романтичної, відвертої Особистості, яку неможливо «вкласти» у прокрустове ложе шаблонів, вироблених суспільством…
Калейдоскоп думок:
«Ігор, безперечно, особистість… Це був справжній українець, справжня людина і справжній музикант. Я схилявся та схиляюся перед його творчістю». Ян Табачник (Експрес. – 2000. – 6–13 лип.).
«Ігор мав дитинну душу, …любив мужній потиск руки». Олександр Злотник (там само).
«Те, що він робив, – робив якнайкраще. Манера його творчості захоплювала і захоплює… Звання народного композитора Ігор мав у людей набагато раніше, аніж це офіційно визнала влада… Він дитиною жив та дитиною помер». Оксана Білозір (там само).
«Одного разу ти захистив мене і моє ім’я, тим самим дав мені дорогу у світ музики…» Руслана (Експрес. 2000. – 1–8 черв.).
«Не сталося за ці роки нічого, що можна було б поставити поруч із Твоєю музикою, музикою Івасюка». Олександр Ксенофонтов (там само).
«Він любив мінорну тональність, як світлу печаль… І любив ніч. Любив спокій. Але й без неспокою йому не жилося…» Ольга Білозір (Високий замок. – 2000. – 7 лип.).
«Не терпів пихи і штучного пафосу… Так само не сприймав несмаку, дешевизни, штучності і в душі, і в музиці, і в слові, і на сцені, яку вважав святим місцем для артиста». Максим Міщенко (там само).
Михайло ШВЕД
Друкований варіант статті див.: Музика. – 2012. – № 5. – С. 4–7.
