Цьогорічний квітень виявився святково-символічним місяцем для знаної композиторки Ганни Гаврилець, якої вже два роки немає з нами. 11 квітня був день її народження. А 12-го побачило світ унікальне видання «Ганна Гаврилець. Хорові твори» та відбулася його презентація, про що 7 квітня, напередодні події в Українському інтернет-журналі «Музика» вийшла моя публікація.

Ексклюзивний матеріал, який я нижче пропоную читачам, завершить тріаду неординарних квітневих заходів. Адже він – теж унікальний у біографії мисткині. Чому? Відповідаю: тому що це її останнє інтерв’ю…

Про талановитих і видатних митців, а саме такою була пані Ганна, можна писати як за життя, так і після їхнього відходу у засвіти – без прив’язки до якихось ключових дат. Але коли є приводи, а вони марковані вище, тим паче не слід втрачати нагоду ще раз згадати про яскраву особистість.

Так вийшло, що мені навіть не довелося шукати тему й ракурс для цієї статті. Матеріал був «під руками» – не оприлюднена остання наша з Ганною Олексіївною творча бесіда. Вона відбулася у червні 2018-го, буквально через кілька днів після її ювілейного хорового авторського концерту «Міф і молитва», проведеного 31 травня Камерним хором «Київ» під батутою Миколи Гобдича у Лютеранській церкві святої Катерини. Нагадаю, того року авторка відзначала 60-річчя.

За чашкою кави торкалися різних тем. Центровою постаттю бесіди став педагог пані Ганни по класу композиції Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка Володимир Флис. Побіжно цю неординарну особистість мисткиня згадувала при наших попередніх зустрічах. Однак рано чи пізно слід було виділити окремий час для розмови про вчителя.

Частину розлогої та цікавої бесіди про митця вже оприлюднено в Українському інтернет-журналі «Музика» статтею «Володимир Флис – 100 років! Вербальний портрет вустами Ганни Гаврилець» 23 березня поточного року.

У розмові з пані Ганною також проговорювали й уточнювали деякі біографічні аспекти її творчої діяльності, що були потрібні мені для написання енциклопедичної статті про неї у Велику українську енциклопедію. І потроху якось сама собою зайшла розмова про найближчі творчі плани авторки і її тогочасний творчий процес. Так банальне запитання «над чим працюєте зараз?» стало приводом для тривалого й розгорнутого діалогу.

Пам’ятаю, що здивувалася, дізнавшись, про творчу кризу, яку композиторка тоді переживала. За її звичайними спокоєм, привітністю та усмішками ніколи не виникало й думки про емоційно суперечливий душевний стан.

Це лише підтверджує тезу, що не завжди варто судити про людину за зовнішніми проявами. Кожен індивідуум – закрита книга, і ми ніколи не знаємо, які протиріччя ховаються за удаваною незворушністю.

На моє запитання, із чим пов’язано творчу кризу, Ганна Олексіївна відповіла невизначено, бо й сама до кінця не розуміла ситуацію. Лише було ясно, що вона перебувала в пошуку чогось нового, їй хотілося вийти за межі вже освоєного творчого простору.

І тоді якось мимоволі розмова пішла шляхом ретроспекції уже пройденого та пережитого нею у мистецтві. Поговорили про періоди її діяльності, про те, чим вона раніше цікавилася в музиці, чому в певні моменти робила кардинальні повороти, просуваючись життєво-професійною траєкторією.

То була не різноаспектна бесіда із зачіпкою усіх моментів творчості композиторки. Спілкувалися невимушено, без чіткого плану і заздалегідь намічених мною запитань, адже я в принципі не збиралася повноцінно інтерв’ювати співрозмовницю. Основна мета, повторюся, полягала в обговоренні її біографії для енциклопедичної статті та з’ясуванні деталей життя Володимира Флиса.

Зустріч вийшла напрочуд цікавою, адже Ганна Олексіївна була з тих людей, з якими приємно розмірковувати на мистецькі теми. І я завжди із задоволенням слухала неординарні думки композиторки щодо власної творчості чи «артефактів» інших авторів.

Однак через різні причини оприлюднення цієї розмови було поставлено на паузу, як, до речі, й матеріал про Флиса. З часом узагалі подумалося, що актуальність нашої бесіди втрачено, адже мисткині не стало. Але пам’ять періодично розбурхувала свідомість про ніби «похований», але потенційно існуючий матеріал про її творчість. І в певний момент я дійшла висновку, що це – своєрідний пам’ятний «документ» про неї, який я не маю права приховувати від музичної спільноти.

Творчість того чи іншого автора – суб’єктивний відбиток на тлі загальної історії мистецтва. Це – незмінна константа, назавжди вписана в аннали культурного процесу. Окрім того, все, що залишається від людини після її відходу з життя, набуває особливої цінності. Адже вже ніхто й ніколи не матиме можливості спілкування з цією талановитою композиторкою! Тому ця бесіда дістає ще більшої вагомості. Її значущість – поза часовими критеріями, а важливість збережеться назавжди.

Винести на широкий загал нашу останню розмову з пані Ганною мотивували мене ще кілька причин.

Зроблю крок у минуле… У першому номері за 2012 рік друкованого журналу «Музика» було розміщено мою статтю «“Барбівська коляда” – візитівка Нового року» про прем’єру фолк-ораторії композиторки. Перед тим, як писати матеріал, я зателефонувала до Ганни Олексіївни і поставила буквально три-чотири запитання щодо твору. Мене цікавив авторський погляд. Наша бесіда склалася у коротке бліц-інтерв’ю.

Збиралася весь діалог чи кілька авторських реплік із нього використати у статті, але не вийшло. Ні діалогічний вріз, ні висловлювання композиторки не «монтувалися» з монолітною за формою і концепцією публікацією. І тоді, щоб зберегти, не втратити автентичність композиторської думки, я поставила це бліц-інтерв’ю як постскриптум до тієї ж статті, розміщеної також на сайті Національної спілки композиторів України.

Згодом у публікаціях про хорову творчість Ганни Гаврилець та, зокрема, її фолк-ораторію «Барбівська коляда» не раз бачила цитати, запозичені з нашої з нею розмови. І то цілком природне явище – посилання на слово композитора. Адже воно сприймається, немов «істина в останній інстанції», оскільки авторитет творця – поза сумнівом.

Моральний чинник – ще один стимул до викладення нашої з пані Ганною бесіди у медійний простір. З одного боку, – борг перед композиторкою, яка охоче ділилися думками, ставленням до власної музики, навіть відверто сказала про творчу кризу. Така довірлива контактність накладає на візаві певну відповідальність перед мисткинею. Ти вже не можеш відправити бесіду на поїдання тліном Часу.

З іншого погляду, приховування розмови про творчість композиторки, яка може бути цікавою багатьом її шанувальникам, я вважаю порушенням моральної етики не тільки щодо неї особисто, а й музичної спільноти загалом. Змістовна бесіда, в якій обговорювалися різноманітні подробиці біографії та діяльності авторки, не повинна залишатися моїм надбанням. З нею мають ознайомитися всі, кому не байдужа Ганна Гаврилець, чиї емоційні мембрани синхронізуються з вібраціями її музики.

Ну і, нарешті, останній аргумент на користь відкритої презентації цього матеріалу…
Загугливши у пошуковику посилання на всі інтерв’ю мисткині, я з величезним відсотком імовірності утвердилася в думці, що наше спілкування з Ганною Гаврилець – це в принципі її останнє інтерв’ю! Попри популярність авторки, тотальну виконуваність її хорової музики, обдарованість, вона не так часто ставала об’єктом уваги журналістів і музикознавців. Можливо, це було пов’язано з тим, що пані Ганна була скромною людиною, яка не випинала себе скрізь, тому й не мала широкої медійної розкрученості.

Про різні періоди творчості, причини переходів від одного з них до іншого, труднощі, що супроводжували процес написання останнього великоформатного хорового твору – історичної фолк-ораторії «Віють вітри», творчу кризу, визнання якої виявилося своєрідним тригером, відправною точкою цієї розмови, – про все читач дізнається далі.

І зараз, коли Ганни Олексіївни немає поряд із нами, її інтерв’ю сприймається не без певного відтінку містичного символізму, – як своєрідний підсумок життя, завершальна риска, яку вона ніби підвела під своїм буттям у музичному мистецтві…

* * *

– Ганно Олексіївно, на днях у Лютеранський церкві святої Катерини відбувся ваш авторський концерт – «Міф і молитва», проведений Камерним хором «Київ» на чолі з Миколою Гобдичем. Прозвучали нові духовні твори – «Тропар до Пресвятої Богородиці», «Отче наш», що датовані поточним, 2018 роком. Окрім них, ви нещодавно завершили роботу над новою фолк-ораторією «Віють вітри» на матеріалі історичних пісень.

Тож, ви – постійно у творчому процесі. Начебто й не пишете багато творів на рік – по кілька композицій, але ж вони змістовно вагомі, естетично красиві та й у сукупності становлять чималий доробок. Тому – банальне запитання: над чим працюєте?

– Зараз переживаю складний життєвий етап. Праця над великим твором – фолк-ораторією «Віють вітри» на основі стародавніх історичних пісень, зібраних у різних кутках України та на Кубані славнозвісним хормейстером, композитором і фольклористом Олександром Кошицем, мене дуже виснажила, була за багатьма параметрами тяжкою. Але даний період пов’язаний не тільки з творчою напругою, але й ще однією неприємною річчю – творчою кризою.

– Дивно від вас таке чути, хоча… Ви дуже самокритичні, тому, при зовнішній стриманості, вас, імовірно, «штурмують» суперечливі емоції. Творчі кризи – це тавро талановитих людей…

– Так, іноді втомлююся від себе, нав’язливих думок стосовно творчості, мистецьких пошуків. От зараз зайшла у глухий кут.

– А що саме вас так турбує?

– Не можу розібратися в собі, не знаю, яким шляхом просуватися в творчості далі. Я написала твір, який створювала з розрахунком, скоріше за все, для «Київської камерати», але поки його не показувала ще нікому. І не наважуюсь показати Валері Матюхіну, бо ця музика мені не подобається. То якась тупикова криза. Я розумію, що мушу щось змінити, пробую, але все розвалюється…

– Однак, імовірно, це відбувається у вашому житті не вперше?

– Так, але раніше я була молодшою, більше було енергії, наснаги, сподівань, що все зміниться на краще, коли ставалися такі творчі ситуації. А зараз – якась хандра.

Колись дружина відомого вірменського композитора Авета Тертеряна подарувала мені книгу про чоловіка. Це його інтерв’ю, спогади щодо дитинства, родини, творчої діяльності тощо. Я особисто знала Тертеряна, тому читала з подвійною зацікавленістю. До речі, він приїжджав до Києва, ми зустрічалися, спілкувалися, пили каву, слухали багато його музики.

У 1990-ті роки в нього зав’язалися мистецькі контакти з Німеччиною. Періодично він мешкав там на творчу стипендію. Останній рік життя провів у Берліні й писав свою Дев’яту симфонію для великого симфонічного оркестру, хору та магнітофонної плівки. Ніяк не міг її завершити – не йшла робота. Все розсипалося, як картковий будиночок. Симфонія так і залишилася незакінченою. (Авет Тертерян помер у 1994 році. – А. Л.)

От і я себе втішаю, думаючи: якщо інші мої колеги за фахом переживали подібні творчі проблеми, то, можливо, і в моєму випадку це природно.

– Але творчі кризи мають певні причини і у кожного протікають в різних формах – за тривалістю, проявами. Дехто, часом, так і не може вийти з цього стану…

– Так, усе індивідуально. Криза – об’єктивне явище, а от що з нею робити, як розв’язати внутрішню проблему, – кожен вирішує сам. Але це страшно. Ви навіть не уявляєте наскільки. Мене охоплює жах, коли я розумію, що раптом зовсім нічого вартісного вже не напишу…

– Та ну, це не про вас! Я думаю, що би ви не створили, буде хорошим.

Пригадую ситуацію з вашим опусом «233943 Фалера» для камерного оркестру – приємний, легкий за фантазійною винахідливістю і звучанням твір. А ви під час його української прем’єри, проведеної «Київською камератою» під батутою Валерія Матюхіна у травні 2012-го на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» в Національній філармонії України, нервували. Забракували твір, навіть наполягали на репетиції перед концертом на тому, щоби диригент його зняв із програми. Тож, можливо, це марні, дуже особистісні відчуття…

– Мені так не здається. Дійсно, у кожного митця – свої чинники кризи. У Тертеряна криза, як він це розумів, можливо була пов’язана з надмірно комфортним становищем, у яке його «занурили» за кордоном. У нього й справді було все – ідеальні умови: проживання на стипендію, комфорт у всьому. І він писав, що в нього нічого не виходить, що переживає жахливий душевний стан, нічого не може написати – все розвалюється.

Я зараз не процитую буквально. З моїх вуст це буде вільним трактуванням висловів Тертеряна, але то було щось на кшталт: «Може, я перебуваю не в тому місці, можливо, повинен заходитися там, де на мої мелодії чекають, де холодно, немає опалення, де економічна криза. Напевно, я маю бути там». Так він писав незадовго до смерті. Приїхав на фестиваль до Єкатеринбурга й помер. Напевно, криза – це об’єктивна даність, без якої творче існування неможливе.

– Але ж у вас завжди виходила хорова музика…

– Хор мене дістав. Я хочу втекти від нього.

– Та вас ніхто не відпустить – усі українські хормейстери. Репертуар багатьох хорових колективів на великий відсоток складається з вашої хорової музики. Що ж вони без вас робитимуть?!

– Не знаю, але мені дуже важко працювалося над останньою на сьогодні масштабною хоровою річчю – фолк-ораторією «Віють вітри». Складність полягала в тому, що всі історичні пісні – повільні, розлогі, трагічні. Як тут вибудуєш драматургію на годину звучання? Твір слід наповнити енергією, щоб він не розвалився.

Ще більшу трудність становило те, що мені в руки потрапили не просто пісні, тобто мелодії з текстом, а обробки історичних пісень, зроблені Олександром Кошицем. У такому вигляді – зшитку обробок народно-історичних пісень – мені їх приніс Микола Гобдич. І я припустила колосальну дурість – програла їх за роялем.

Кошиць на мене почав тиснути зі страшною силою. То було щось неймовірне, навіть важко пояснити мій стан. Я не знала, що робити, як вийти з ситуації? Мені потрібно було самій опрацьовувати народний матеріал, а в голові звучало хорове рішення, запропоноване Кошицем.

– І що ж ви зрештою зробили?

– Я все відкинула. Переписала у зошит мелодії пісень, зібраних Кошицем, і почала працювати з чистого аркуша.

– Можливо, творча криза пов’язана з перенапругою, адже ви працюєте як композитор уже сорок років і на різних етапах діяльності цікавилися й працювали в естрадній галузі, потім захопилися авангардною музикою, далі увійшли в стихію хорової музики як духовної, так і фольклоризованої – написали фолк-дійство «Золотий камінь посіємо», фолк-концерт «Кроковеє колесо» на народні тексти, фолк-ораторії – «Барбівська коляда» на основі календарно-обрядових пісень зимового циклу та «Віють вітри» на історичному пісенному матеріалі, а ще безліч обробок різних за жанром народних пісень…

– Так, різне було. До речі, в естраду 1990-х я «влізла» випадково, – сприймала створення пісень, як один зі способів самовираження. То був час існування нормальної, так би мовити, «культурної естради», а не нинішнього потворного шоу-бізнесу, який прийшов їй на зміну. Тоді можна було в цій сфері експериментувати, вибирати поезії для пісень, що особисто мені подобалися. Не йшлося про чисту попсу. Пісні були демократичні, доступні – легкі для слухацького сприйняття і красиві.

– У жанрі естради того часу працювали також Ірина Кириліна, Юрій Шевченко і навіть Мирослав Скорик. Він створив естрадний ансамбль «Веселі скрипки» і написав для нього чимало творів.

Ви мені й раніше розповідали про те, як уперше написали естрадну пісню до вистави «Наближення» Юрія Щербака, котру сприйняли схвально в Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. То був, здається, 1986 рік…

– Саме так. Естрада увійшла в моє життя з того спектаклю про кібернетика Віктора Глушкова. Я мала написати до нього пісню, – а до мене звернулися у 1985 році, коли я була вагітною. Але треба – так треба.

Мені запропонували зустрітися з автором, письменником Юрієм Щербаком, поспілкуватися для отримання якихось рекомендацій. Він мешкав у Києві біля Бессарабського ринку. Я прийшла до нього, він мене дуже приязно прийняв, ми чудово поспілкувалися, погодили поточні моменти.

Забігаючи наперед, хочу сказати, що він стояв горою за мою роботу перед режисером і керівниками театру. Казав їм щось на кшталт – «якщо не заплатите композиторці гонорар, матимете справу зі мною».

І ось від нього я дізналася, що в п’єсі має бути одна естрадна пісня. А я ніколи в творчості у цей бік навіть не дивилася. Більше того, – не хотіла, не могла, не вміла. Але подумала, що незручно відмовляти письменникові. Вирішила спробувати.

Запитала його про поетичний текст, а Щербак мені відповів, що й сам не знає, якою має бути віршова основа пісні. Порадив щось обрати на власний смак.

– Перший досвід – і така непроста ситуація! Ви розповідали, що почали продивлятися поезії Ліни Костенко…

– Так, під час розмови зі Щербаком йому буквально під руки потрапила книга Ліни Костенко. Він дав мені її, сказавши, щоб я погортала, – раптом щось сподобається?

Я читала, поки не натрапила на текст «Не говори печальними очима». Мені цей вірш ліг на душу, якось озвався у свідомості. На нього я й написала пісню.

Вистава пройшла направду чудово, мелодія вписалася в драматургічний контекст на сто відсотків. Проте в цій збірці поезій Ліни Костенко були й інші прекрасні вірші, які мені сподобалися. І я потяглася до них. Так з’явилися естрадні пісні «Хай буде легко», «Двори стоять у хуртовині». Тож фактично початком роботи в естрадному напрямку можна вважати 1986 рік.

– А в якому році з’явилися «Осіння пісня» та інші?

– У 1988-му постала «Осіння пісня» на вірш Ліни Костенко, а в 1989-му – «Мольба» на поезію Дмитра Павличка, яку заспівав на Першому всеукраїнському конкурсі популярної музики «Червона рута» відомій тоді естрадний співак Віталій Свирид.

– Як сталося, що обставини поєдналися – естрадна пісня «Мольба», співак Віталій Свирид, який її заспівав на фестивалі-конкурсі, ви – авторка пісні, Перший конкурс «Червона рута»?

– 1989-го до Спілки композиторів України прийшов Віталій Свирид і попросив мене написати пісню для конкурсу «Червона рута». Більше того, мене ще й, як молодого автора, впхнули в оргкомітет від Спілки композиторів України, адже в змаганні брали участь молоді виконавці. Тож я буквально була «втиснена» у стихію української естради того часу. Сама нічого не вибирала – естрада й пісня вибрали мене через посередництво людей.

– А ви після конкурсу не полишили справу написання естрадних пісень. Значить, це вам сподобалося?

– Так, після «Червоної рути» я продовжила тим займатися. Бо почали звертатися з проханнями співаки, та й самій імпонувало – писати пісні на цікаві й гарні поетичні рядки.

Був у мене досвід співпраці з прекрасним українським поетом Федором Млинченком, на чиї вірші постав «Мокрий блюз». Мені так сподобалася поезія, що я просто не змогла пройти повз неї. У 1990-ті народилися й інші пісні на тексти Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Симоненка.

Я хотіла продукувати не примітивні поспівки, а щось цікаве у жанрі естради. На початку 1990-х познайомилася зі співачкою Таїсією Повалій, ми спробували попрацювати разом – усе вийшло. Для неї я написала пісні «Хай буде легко» та «Послухай цей дощ» на вірші Ліни Костенко. Вони – ніби натяк на попсу, але з джазовим ухилом.

Також зустрілася із Жанною Боднарук, яка виконала чимало моїх пісень – «Двори стоять у хуртовині», «Айстри», «За тобою». Основних естрадних майстрів, із якими я працювала, було троє – Жанна Боднарук, Віталій Свирид і Таїсія Повалій.

Тож робота у цій сфері стала для мене певним творчим експериментом. І я цьому присвятила чимало років – приблизно з 1988 до 1997-го.

– Практично десять літ. А ще паралельно ви створювали музику в академічному жанрі – спорадичні хорові композиції на вірші Олександра Олеся, Василя Симоненка, Федора Млинченка тощо й чимало інструментальних творів…

– Так. Мене тоді кидало з боку в бік, пробувала сили у різних жанрах. Цікавий був період життя…

– Вам хотілося зрозуміти, яка сфера ваша, в котрому жанрі найкомфортніше?

– Напевно, все відбувалося інтуїтивно, без раціональних обмірковувань – як ішло, так і було.

– Перестали створювати естрадні пісні через втрату інтересу до них?

– Так, набридло. Була й інша причина. Наприкінці 1990-х настала епоха шоу-бізнесу, який із кожним роком набирав обертів. Мій репертуар уже не задовольняв публіку, а я не могла й не хотіла підлаштовуватися під нові примітивні вимоги до пісень. Естрада почала «жити» за принципом – чим дурніше, тим краще. А свої твори я б навіть не стала позначати поняттям «естрадна пісня», скоріше – це музично-поетичні композиції під попсу, але не попса у чистому вигляді.

– Ви полишили естрадний жанр, але з кінця 1990-х – початку 2000-х віднайшли себе у хоровій музиці. Пірнули у цю стихію з головою, створюючи класні фольклоризовані опуси. Чого тільки варті ваша «Барбівська коляда» – справжній шедевр, а також чимало композицій на духовну тематику. Але ж ви потихеньку пробували сили, так би мовити, розминалися у хоровій сфері ще у 1980–1990-ті роки. Щоправда, тоді хорові твори з’являлися у вас епізодично, з тривалими часовими перервами…

– Коли я закінчила Львівську державну консерваторію, вважала нижче своєї гідності дивитися у бік хору. Також ніколи не думала, що працюватиму з народними піснями – створюватиму обробки. Та й у фольклорні експедиції, які практикувалися під час навчання у консерваторії, я не їздила. Тож була байдужою і до хору, і до народної пісні. Я написала цикл «Три хори на вірші Олександра Олеся» у 1983 році – один із перших моїх хорових творів – і більше звертатися до хорової музики не хотіла.

– А як вийшло, що вас усе-таки повернуло до хорової музики й народної пісні?

– Ключову роль у моєму житті відіграла співачка Ніна Матвієнко. Її поява перевернула мою свідомість. Саме вона зорієнтувала мене в бік народної пісні, бо представила велику кількість фольклорних зразків, які потім лягли в основу фолк-дійства «Золотий камінь посіємо». Своєю пристрастю до української народної пісні, а вона фанатично любила її, Ніна спрямувала мене у бік фольклору.

– Тож усе змінилося під час роботи над фолк-дійством «Золотий камінь посіємо», тобто у 1997–1998 роки?

– Так. Сценаристом виступила поетеса Софія Майданська. І, за її задумом, драматургію слід було наповнити народнопісенним музичним матеріалом.

Ми втрьох зустрічалися у Майданської вдома. Ніна наспівала тоді мені дуже багато народних пісень. Вона їх знала стільки, що не передати словами, – співала годинами. Просто вражає – звідки вона їх черпала? То була якась магія. Я слухала з відкритим ротом, не могла відірватися. Дух перехоплювало від захвату. Хотілося, щоб вона співала безкінечно. Усе записувалося на диктофон.

Прибігаючи після таких зустрічей додому, я не могла нічим займатися – одразу ж сідала за розшифрування мелодій. Ну, а далі ми знову втрьох збиралися, узгоджували, які зразки підходять, вписуються у драматургію дійства тощо.

– Ви створювали фолк-дійство до певної дати. Це був 50-річний ювілей Ніни Матвієнко, котра хотіла відсвяткувати його грандіозно – нестандартним творчим вечором. Прем’єра відбулася 11 березня 1998 року у Національному палаці мистецтв «Україна»…

– Так. Здається, все було зовсім недавно, а вже минуло стільки часу!

– А як сталося, що, крім ваших обробок українських народних пісень, у фолк-дійстві були задіяні ще й твори інших авторів –аранжування пісні «Шуміла ліщина» Мирослава Скорика, «Ой глибокий колодязю» Євгена Станковича, Третя камерна кантата «Осінь така мила» Олега Ківи на вірші Павла Тичини? Адже вони – не народний репертуар?

– Ці композиції – постійний репертуар Ніни, без них її уявити неможливо. Композитори спеціально створювали їх для неї.

– Тож це розширювало панораму дійства?

– Звісно! Ідея твору полягала у показі послідовності розвитку людської цивілізації від зародження світу: дохристиянський, язичницький період, прийняття Християнства, етап козацтва і, врешті-решт, XІX–XX століття з усім їхнім трагізмом і катастрофами. Ну, а фінал – це просвітлення у маленькій кантаті «Ввійди і ти у цей Собор» на вірші Софії Майданської. Я писала її спеціально для Ніні Матвієнко та дитячого хору «Дударик».

Загалом дійство справді вийшло грандіозним. У ньому були симфонічні епізоди, поетичні вставки, задіяно хореографію. Балетні сцени ставила відома українська балетмейстерка Аніко Рехвіашвілі.

– Поява фолк-дійства «Золотий камінь посіємо» підвела риску під попереднім періодом творчості, коли ви писали естрадні пісні, створювали інструментальні та зрідка ще й хорові опуси. Саме воно відкрило шлях до хорової музики і фольклорних творів, у яких вирувала стихія народної пісні…

– І справді, Ніна Матвієнко з її фольклорним вектором відбила в мене інтерес до естрадного жанру. Я захотіла спробувати себе в чомусь іншому.

– Затребуваною стала інша естрадна продукція…

– Так, із зародженням українського шоу-бізнесу спочатку загальмувався, а потім зійшов нанівець розвиток української естради 1980–1990-х. Надійшов запит на інші тексти, теми й мелодії. І мої пісні перетворилися, як то кажуть, на неформат. То навіщо тоді було продовжувати?

Повторюся, українська естрада знайшла мене сама, – так склалося життя. А потім те ж життя й відрізало мене від естради: Ніна Матвієнко розгорнула мої уподобання на 180 градусів – занурила мене у стихію фольклору. Те, що я піддаюся таким впливам іззовні, – навіть сама не знаю добре це чи погано?

– У вашому випадку – добре, що ви не опиралися, адже в результаті постали чудові твори, – крім фолк-дійства «Золотий камінь посіємо», ще й фолк-ораторії «Барбівська коляда», «Віють вітри», фолк-концерт «Кроковеє колесо» та чимало обробок народних пісень…

– Фолк-ораторія «Барбівська коляда» створювалася для хормейстера Євгена Савчука й капели «Думка». То була його ідея! А пісні, що лягли в основу твору, збиралися у його рідному селі Барбівцях (Брусниці) на Буковині, – їх наспівували місцеві мешканці, справжні носії народної традиції. Я дуже люблю обрядовий фольклор, тож працювала над твором з енергетичним запалом.

Ораторія «Віють вітри» була ідеєю Миколи Гобдича. Він запропонував скомпонувати на матеріалі історичних народних пісень, зібраних Кошицем на Київщині та в інших регіонах України, а також на Кубані, великоформатний твір. Деякі пісні – дуже давні, з історичною сивиною, датовані XVI–XVII сторіччями. Однак за тематикою вони мене вражають. Коли читаєш їхні тексти – начебто йдеться про сьогоднішній день.

– Ви ж готували «Віють вітри» до певної дати?

– Так. У 2019-му – до 100-річчя з дня заснування Кошицем Української республіканської капели й культурної місії України з гастрольним турне колективу державами Європи та Америки. Капела Кошиця представляла за кордоном українські народні пісні, в усіх країнах виступ хору супроводжували великий успіх і схвальні рецензії у пресі. До цієї події і створювалася фолк-ораторія «Віють вітри».

Миколі Гобдичу сподобалася ідея щодо туру: спочатку різними містами України, а потім і за кордоном, – немов повторити подорож Кошиця, не буквально, звичайно.

– У вас також багато й не прив’язаних до ораторій обробок народних пісень – колядок, щедрівок, весняних і літніх обрядових, історичних, ліричних, сімейно-побутових тощо…

– Ці опуси з’являлися на прохання керівників різних хорових колективів. Богдан Антків, наприклад, для Чоловічої хорової капели імені Левка Ревуцького, яку тривалий час очолював, замовляв мені обробки колядок і щедрівок для різдвяних концертів у Національній філармонії України. Почалося все з включення до програм пісень із фолк-дійства «Золотий камінь посіємо».

– Багато ваших пісень із цього твору виконуються зараз як самостійні композиції – хорові чи для голосу з оркестром…

– Дійсно. Але одне й те саме з року в рік співати не будеш. Треба публіку зацікавлювати чимось новим. Тому Антків став до мене звертатися з проханням про свіжі обробки пісень до його різдвяних імпрез, які завжди проходили з аншлагами.

Після кожного такого концерту Антків телефонував, повторюючи одну й ту саму ритуальну фразу: «Пиши ще обробки! Не забувай: Різдво вже скоро!» Я відповідала: «Як? Ось тільки відсвяткували!» А він мені: «Рік пролетить – не помітиш!»

Так народилися «В неділю рано», «Через мости високіє», «Ой через садок та й доруженька», «Ходзіць, походзіць мєсяц по небу» та інші. Для цього хору також написано псалом «До тебе підношу я, Господи, душу мою».

– А звідки ви брали пісенний матеріал? Адже тут одним-двома зразками не обійдешся!

– Якось мені потрапила до рук дуже цікава книжка – збірка пісень Полісся, зібраних Філаретом Колессою. У ній міститься чимало народних мелодій зимового циклу – саме колядки та щедрівки. Тому серед моїх обробок якраз багато мотивів поліського регіону. Звідти я і брала пісні для різдвяних концертів Капели імені Ревуцького. Подарувала мені видання, між іншим, відома фольклористка й музикологиня Софія Йосипівна Гриця.

– Практично одразу зі зверненням до фольклору ви стали писати композиції духовного змісту – на канонічні тексти (православної та католицької традицій). Перші опуси у 2000 році були створені до конкурсу «Духовні псалми третього тисячоліття», що відбувався в рамках П’ятого всеукраїнського хор-фесту «Золотоверхий Київ» у 2001-му…

– Саме так. Відомий хормейстер Микола Гобдич оголосив тоді змагання для композиторів. Як ми знаємо, на той час в історії нашого мистецтва прозирала величезна порожнеча, пов’язана з духовною музикою. За радянщини не дозволялося відроджувати, виконувати і слухати твори класиків, – приміром, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка та інших.

І от Гобдич вирішив, що слід цю прогалину заповнювати. Конкурс передбачав 3 номінації – хорові твори для чоловічого, жіночого та мішаного складів.

– Ви самі захотіли взяти участь чи хтось запропонував?

– Я вже не пам’ятаю. У якийсь момент ми з Гобдичем випадково перетнулися в Спілці композиторів і він мені кинув фразу: «Я б порадив тобі писати одразу у трьох номінаціях!» Я й подумала: спробую, а раптом вийде? Та внутрішні побоювання були.

– А чого ви остерігалися?

– Кон’юнктури, – не знала як відгукнуся на релігійні тексти. Мені було важливо відчути й зрозуміти, що це те, чого я потребую на тому етапі творчості. «Якщо воно не моє, – я цього не робитиму», – такими були мої думки. Але, коли вчиталася у філософсько-духовні біблійні тексти псалмів, прийшло усвідомлення, що маю спробувати писати на ці сакральні рядки музику. І я представила псалми у трьох номінаціях. Усі пройшли на другий тур, а потім отримали нагороди. Отже, духовна тема увійшла в моє життя раптово…

– Перша спроба – і така вдала! Адже за композицію для мішаного хору («Боже мій, нащо мене Ти покинув?») ви стали володаркою Гран-прі, за псалм для чоловічого складу («До тебе підношу я, Господи, душу мою») одержали першу премію і другу – за опус для жіночого хору («Блаженний, хто дбає про вбогого»).

– Я теж була вражена. Хоча, можливо, з конкурсу в принципі не слід починати звернення до духовної тематики. Все ж таки релігійна, біблійна образність! Але пам’ятаю, що тоді найменше за все думала про слухачів. Мені було важливо самій визначитися – зможу чи ні. Та написавши ці перші свої псалми, я відчула такий неймовірний кайф, що мені захотілося продовжити працювати у цій сфері.

– Виходить, не було б конкурсу, можливо, ця велика складова вашої творчості не відбулася б узагалі?

– Можливо. Однак усе ж таки будь-яку музику не слід писати без внутрішньої потреби, тим паче коли йдеться про духовні твори. Це подвійна відповідальність! Хоча Мирослав Михайлович Скорик часто повторював: коли є замовлення, то є й стимул до творчості.

– Вам щастило з виконавцями? Проте, ймовірно, – запитання риторичне, враховуючи виконуваність ваших хорових опусів по всіх регіонах України…

– Так! Це правда. Із виконавцями мені поталанило. Я співпрацюю з керівниками різних хорових колективів – Микола Гобдич, Євген Савчук, Олександр Вацек, Людмила Байда, Галина Горбатенко, Володимир Сивохіп та інші.

Те саме можу сказати й про інтерпретаторів оркестрових творів. Володимир Сіренко на чолі з Національним симфонічним оркестром України проводив деякі мої прем’єри. Богодар Которович із «Київськими солістами» не раз виконував «Хорал» для струнних і «A-corda» для альта й струнних. Диригент Ігор Шаврук разом із Камерним оркестром Одеської філармонії, Роман Кофман і Київський камерний оркестр озвучували різні мої камерні опуси.

– А чиї трактування вашої музики запам’яталися як найбільш яскраві?

– «Київська камерата» під керуванням Валерія Матюхіна – узагалі поза конкуренцією. Цей камерний оркестр із Валерою здійснив чимало прем’єр моїх творів. До речі, саме Матюхін із «Камератою» у 1995 році вперше представили на фестивалі «Київ Музик Фест» мою камерну симфонію «In memoriam» у рамках композиторського Конкурсу імені Іванни та Мар’яна Коців, присвяченого творчості жінок-композиторок. Виконання було дуже хорошим. Я тоді отримала премію.

Прекрасно колись зіграв та ще й записав у фонд Укррадіо мій духовний твір для хору і великого симфонічного оркестру «Stabat Mater» диригент В’ячеслав Блінов. На жаль, уже помер, – дуже хороший музикант.

Федір Глущенко провів прем’єру моєї камерної кантати «Погляд у дитинство». Між іншим, він її багато разів виконував – і у Київській, і у Львівській філармоніях, і в концертному залі Спілки композиторів України. Співала кантату розкішна вокалістка Оксана Кровицька, яка переїхала жити до Америки і стала примою багатьох престижних світових оперних театрів. Запису кантати в її інтерпретації, на жаль, не залишилося.

Дуже пристойно були відтворені кілька моїх струнних квартетів одеським ансамблем «Гармонії світу».

Серед піаністів – як не згадати Йозефа Ерміня, Оксану Рапіту, Юрія Кота…

– А серед виконавців ваших творів за кордоном пригадуються такі, що стали визначними?

– У 2012 році (2 березня. – А. Л.) відбулося фантастичне за емоційним наповненням і професійною якістю виконання моєї «Симфонії паралелей». То був Азербайджанський державний симфонічний оркестр імені Узеїра Гаджибекова під керівництвом азербайджанського диригента Фахреддіна Керімова у Баку в Азербайджанській державній філармонії імені Мусліма Магомаєва. Перед тим прем’єру в Києві провів із Національним симфонічним оркестром України Володимир Сіренко. Але Керімов її дуже оригінально інтерпретував – вона прозвучала приголомшливо!

1988-го у Великому залі московської консерваторії виконувалася моя Симфонічна поема, яку я написала у 1983 році. Прем’єру провів Державний академічний симфонічний оркестр імені Євгена Свєтланова. Чудово грали, а за диригентським пультом був Ігор Головчин. Багато першопоказів моїх камерно-інструментальних творів проходило в «Музичному клубі Сергія Берінського» у москві.

– У наших попередніх бесідах ви мені розповідали про творчу співдружність із композитором Сергієм Берінським, що тривала приблизно десять літ – з кінця 1980-х до 1998 року. За цей час ви написали модернові «Екслібриси» для скрипки соло, «In B» для саксофона-сопрано, Саксофоновий квартет, Струнний квартет «Reminiscence» тощо.

Контакт перервався через смерть Берінського. Ви присвятили йому чудовий «Сanticum» для струнних…

– Сергій Берінський кілька разів бував у Києві. На фестивалі «Музичні прем’єри сезону», якщо не помиляюся, двічі виконувалися його камерні твори. Я їздила на творчі зустрічі-концерти до москви.

На одній із таких акцій мене вразило виконання моїх «Чотирьох п’єс» для скрипки соло московським скрипалем Родіоном Замуруєвим. Я прибула в день концерту, і на репетиції перед імпрезою скрипаль задав мені дуже цікаве запитання, яке спантеличило: «Сергій Самуїлович попередив, що, виконуючи ваш твір, треба обов’язково зімітувати манеру карпатського виконавства. Так от – чим воно відрізняється від кавказького, приміром?» Я і сама подумала: а дійсно – чим? І звернення було цілком логічним, як виявилося, тому що при розумінні принципу імітування специфічної етнічної музики як такої можна відтворити колорит будь-якої національної культури.

Замуруєв зіграв бездоганно, просто влучив у саму сутність мого твору, хоча ніколи не чув карпатського музикування. Це – свідчення надзвичайної музичної обдарованості виконавця, його професіоналізму, вдумливого трактування.

– Звучання твору вийшло ідеальним, як я розумію, через те, що скрипаль не просто відтворив ноти, що, на жаль, робить більшість виконавців. Він продемонстрував майстерність інтерпретування, підійшов до виконання вашої музики як співтворець. До речі, зараз майже втрачене таке поняття, як мистецтво «виконавського інтерпретування», а саме в ньому – сила будь-якого артиста, його талант…

– Мені, до слова, байдуже, хто виконує мої твори з точки зору національної приналежності – співвітчизник чи іноземець. Я ціную музикантів за їхній професіоналізм. Були випадки, коли мою музику грали зарубіжні оркестри та солісти, й місцями – дуже посередньо.

– Звичайно, стереотип, котрий склався у нашій свідомості, про те, що всі європейські виконавці – суперклас, є безглуздим. Це далеко не так. Солісти, диригенти, яких запрошували до України на фестивалі чи концерти, прямо скажемо, в ряді випадків зірок із неба не хапали. Справжні таланти – це всюди «одиночні зразки», а з об’єктивної точки зору – і у нас, і за кордоном наявні як хороші, класні артисти, так і ніякі…

– Згодна! Тому мені насправді все одно, де відбуваються прем’єри моїх творів – тут чи за кордоном. Головне – якість виконання.

– Ви – знана композиторка, написали чимало гарної музики, вона затребувана серед виконавців, особливо хорового жанру, ваші твори звучать скрізь – у рідній країні та за рубежем. Ви – реалізована авторка, спробували себе у різних жанрових сферах – модерновій, естрадно-пісенній, фольклорній, духовній. І щоразу вас супроводжували удача та успіх.

Це – лише сприйняття ззовні. Ви, можливо, бачите й усвідомлюєте власний шлях у мистецтві інакше, але мені здається, що у вас є все, щоб почуватися щасливою, адже пережили стільки цікавих творчих періодів, трансформацій між ними, різнопланових «освоєнь» свого «я» у музиці. Може ви занадто вимогливі до себе, що й призвело до внутрішньої кризи?

– Так, весь мій мистецький досвід дуже для мене цінний. Хоча, коли проходила ці творчі стадії, я їх не осмислювала – просто писала музику. Все так швидко в житті відбувається – не помічаєш, як одне змінюється іншим.

Але я дуже до себе прискіплива – це правда. Мене не задовольняє створення музики заради процесу. Я повинна відчувати, що рухаюсь уперед, не стою на місці, не повторююся в кожному новому творі. Тому мене зараз і хитає із боку в бік. Починаю писати твір для оркестру – кидаю, працюю для хору – не подобається, теж полишаю. І страшенно останнім часом мучуся, сумніваюся, згризаю себе зсередини. Намагаюся знайти вихід.

Іноді запитую сама себе: «Може й не треба опиратися тому, як іде? А раптом варто прийняти те, як усе складається на поточний момент?» Гадаю, можливо я переоцінюю свою особу, тобто вже викаблучуюся? Не знаю. От такі маю думки і творчу кризу. З подібними розмислами як я можу дати в руки, приміром, Матюхіну новий твір, який мені не подобається? То навіщо обманювати себе?..

Сподіваюся, що згодом настане прозріння…

P. S. Після відходу композиторки у засвіти я дізналася від її чоловіка, альтиста Дмитра Гаврильця, що пані Ганна останнім часом написала нові твори. Про всі мені невідомо. Однак знаю, що з’явилися опус «Duas idilas sursilvanas» для оркестру, хоровий «”Post-Дударик” за М. Леонтовичем», який постав на замовлення американського хорового колективу «Думка». Обидва датовані 2021 роком.

Дмитро Григорович також розповідав про ще одну хорову композицію, створену авторкою останнім часом, – теж на замовлення, але, що неймовірно(!), на текст китайською мовою. А це само по собі дуже цікаво для слухацького ознайомлення.

Поява нових творів – свідчення продовження роботи, попри творчу кризу. Поборола її пані Ганна чи так і сперечалася з собою у пошуках виходу з власного «замкнутого кола», а нові опуси писала, відгукуючись на запити замовників, просуваючись раніше второваним шляхом, який на момент нашої бесіди якраз і не задовольняв композиторку, – риторичне питання. Але я впевнена – нові твори, якщо навіть припустити, що авторка, пишучи їх, так і перебувала у стані внутрішньої збентеженості, – якісні за професіоналізмом і гарні за естетичними відзнаками, що загалом притаманно музиці мисткині. Адже рука майстра – це даність талановитого композитора за будь-яких умов, одночасно тавро і візитівка обдарованості.

«Певною мірою я намагаюся змінити дійсність своєю музикою, творчістю. Адже довкола практично не залишилося справжньої духовності. Сучасні технологи – це чудово, але до певної межі. Якщо розробляти лише раціонально-логічну, технологічну сторону буттєвої формули, то рано чи пізно ми зайдемо в глухий кут. Напевно, зараз це і сталося, тому нам просто необхідно повернутися до витоків, краси первозданності. Це краса духовного початку в людині, краса взаємин, природи, світобудови».

Це висловлювання належить Ганні Олексіївні. Воно прозвучало в одній із наших бесід про її творчість. У сучасному світі творчій людині існувати дійсно важко за багатьма параметрами. Адже головне питання для композитора – чи потрібна його музика суспільству в умовах, коли людство здебільшого живе прагненням матеріального комфорту в усіх його проявах? Бо у нашу «добу споживання і споживачів» духовність, а музичний продукт – одна з найвищих ланок в ієрархії моральності, пасе задніх.

Зараз не час розмірковувати на тему потреби душевної чуттєвості у сучасному суспільстві. Але слід констатувати, що криза духовності на даному етапі розвитку земної цивілізації для творчої людини – не лише тема для роздумів, а кричуща життєва проблема, яка у випадку з Ганною Гаврилець, припускаю, могла певною мірою спричинити її особисту творчу кризу.
Тому одкровення мисткині щодо пройденого багаторічного професійного шляху з його трансформаціями, її болісних переживань, пов’язаних із власними творчими пошуками, якими вона поділилася в останньому даному мені інтерв’ю, сподіваюсь, допоможуть шанувальникам відчути тонкість і вразливість її натури, зрозуміти, що за кожним твором «стоїть» колосальна емоційна праця з великою енергетичною віддачею заради збагачення нас, слухачів її музики, справжньою духовністю і красивим музичним мистецтвом…

Анна ЛУНІНА