16 квітня на головному концертному майданчику країни Національний ансамбль солістів «Київська камерата» проведе другий ювілейний концерт-присвяту її засновнику – диригенту й піаністу Валерію Матюхіну…

День народження – особисте свято-одноденка! У кожного своя – єдина календарна дата на рік. Але це не поширюється на людей мистецтва, особливо тих, кого вже немає поряд із нами, хто пішов у засвіти. Для них усе інакше – аура урочистості дати народження має, так би мовити, розширений часовий термін. Більше того, під знаком «ювілейності» протікає весь річний цикл, якщо дата народження позначена круглим числом.

12 березня – день народження піаніста й диригента Валерія Матюхіна, який цьогоріч відзначив би 75-річчя. Рідний йому колектив напередодні цієї дати вже присвятив йому концерт 4 березня у Національній філармонії України. 16 квітня відбудеться друга імпреза-присвята маестро від улюбленої ним «Камерати», з якою від дня її заснування у 1977 році до торішнього моменту відходу з життя його пов’язувало 46 літ спільного професійно-творчого шляху.

Проведення другого концерту – бажання ще раз згадати і вшанувати пам’ять засновника оркестру, але є й інша причина.

Валерій Матюхін за багаторічну виконавську практику на чолі «Камерати» переграв неймовірну кількість різноманітної української музики. З часом, що типово для творчої людини, в нього склався кістяк найчастіше виконуваних, можна сказати, улюблених композиторів і їхніх творів. Це були його колеги, друзі, з кимось пов’язували тісніші людські стосунки, з іншими – суто творчі контакти. Але переважно – це плюс-мінус його ровесники, з якими він стартував у мистецтві. Їхні шляхи пролягали у постійних взаємних творчих перетинах.

Однак за один вечір засвітити всіх улюблених маестро Матюхіним композиторів просто нереально. Тому другий концерт став необхідним продовженням репрезентації імен авторів. І тут слід наголосити! Й двома імпрезами навряд чи можна вирішити питання, оскільки Валерій Матюхін був людиною широких уподобань.

Не занурюватимуся в аннали життєдіяльності Валерія Матюхіна та «Камерати». Про це останнім часом я написала не одну статтю, наприклад – публікація «Маестро Валерію Матюхіну присвячується…» щодо концерту 4 березня, опублікована 3 березня в даному інтернет-виданні «Музика».

Отже, поговоримо про нинішній концерт. Представимо його програму: Віталій Губаренко (Концерт для флейти і оркестру), Валентин Сильвестров (Три серенади для фортепіано і струнних), Володимир Загорцев (Камерний концерт № 2 для скрипки, фортепіано і струнного оркестру), Олег Ківа (Камерна симфонія на вірші Т. Шевченка для голосу і оркестру), Михайло Швед («Паралелі» для струнного оркестру), Олег Безбородько «Ліхтар» для струнного оркестру), Юлія Гомельська («До сонця» для фортепіано і струнних), Євген Станкович (Триптих «На Верховині» для скрипки і оркестру), українські народні пісні («Пішла б на музики», «Ой кум до куми залицявся») в обробках для струнного оркестру Левка Колодуба.

Якщо порівняти імена, представлені в попередньому концерті, помітно, що певна ротація відбулася, але «свята трійця» – Станкович, Сильвестров, Ківа – залишилася незмінною. Та інакше й бути не могло, адже їхні твори становили кістяк репертуару Валерія Матюхіна, то були його улюблені автори та друзі по життю.

У кожній новій статті про Валерія Матюхіна та «Камерату» я додаю чергові деталі й подробиці з історії колективу або його засновника й багаторічного керівника. Не омину традицію і цього разу.

Валентин Сильвестров… Попри 12-річну різницю у віці, адже Сильвестров саме настільки старший за Матюхіна, між ними склався на десятиліття міцний тандем. Їхні взаємини можна назвати міцною творчою дружбою, яка ґрунтувалася на теплих людських стосунках.

А знайомство було вельми екстравагантним. У пору молодості – 1960–1970-ті роки батьківська квартира Сильвестрова слугувала своєрідним місцем зустрічі композиторів і музикантів. Творчі посиденьки проходили досить часто, практично щотижня. Слухали записи сучасної авангардної європейської музики, обговорювали почуте, сперечалися, дискутували. Серед гостей були композитори Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Леся Дичко, Освальдас Балакаускас (до речі, усі – вихованці класу композиції Бориса Лятошинського), диригент Ігор Блажков та й інші митці.

Коли Валерій Матюхін 1967 року був першокурсником Київської державної консерваторії, він потрапив у клас зі спеціальності до відомого радянського піаніста Дмитра Башкирова. Але це перебування було коротким унаслідок крайньої зайнятості педагога активною гастрольною діяльністю та його основним місцем роботи в Московській консерваторії.

Мимохідь зазначу, що цей епізод у своєму консерваторському навчанні Валерій не любив згадувати, адже заняття з фаху практично не відбувалися. Педагог не займався ні з ним, ні з іншими учнями через вище зазначені причини.

Проте саме Башкиров сприяв першій зустрічі Матюхіна з Сильвестровим. Дмитро Олександрович, знаючи, що Валерій цікавиться музикою Валентина Сильвестрова, попросив показати йому твори цього композитора. Матюхін ще в доконсерваторські роки вишукував ноти фортепіанних опусів Сильвестрова для самостійного розучування. Наприклад, йому до рук від знайомих потрапило видання П’яти п’єс для фортепіано. Валерій власноруч переписав їх і вивчив, шукаючи способи виконавської гри, пристосовуючись до нової, незвичної «фортепіанної естетики» композитора.

Прохання Дмитра Башкирова пограти музику Сильвестрова стало для Матюхіна приводом «походу» до Валентина Сильвестрова. Він дізнався адресу митця, зібрався з духом, подолав боязкість, а я нагадаю, – був тоді студентом першого курсу консерваторії, – і пішов знайомитися з автором. Аргументував авторові свою несподівану появу бажанням краще дізнатися як має звучати його музика.

Зазначу, що до 1967 року за плечима Сильвестрова, який 1964-го закінчив Київську консерваторію (клас композиції Бориса Лятошинського), було чимало написаної музики, причому різної – фортепіанної, камерної та оркестрової. Приміром, він тоді вже був автором фортепіанних опусів – Сонатини, Сонати № 1, П’яти п’єс, 13-ти п’єс «Тріади», «Елегії», а також струнного квартету («Quartetto Piccolo»), «Містерії» для альтової флейти та 6-ти перкусіоністів, «Спектрів» для камерного оркестру, «Монодії» для фортепіано з оркестром і трьох симфоній.

Це було 30 листопада 1967 року – перша і доленосна їхня зустріч. Сильвестров прийняв несподіваного гостя, грав йому на роялі свої твори. Валерій став періодично заходити до Сильвестрова, який, дізнавшись, що молодий музикант цікавиться й іншою сучасною музикою, запропонував зустрічатися для спільного прослуховування записів. Валерій не відмовився від запрошення. Ну, а потім уже відгукнувся на прохання Дмитра Башкирова представити його Сильвестрову.

Знайомство піаніста і композитора відбулося, ясна річ, на квартирі у Валентина Васильовича та його дружини Лариси Бондаренко у 1968 році, в ніч на Старий Новий рік. Серед гостей були композитор Леонід Грабовський, піаністи Дмитро Башкиров, Сергій Скринченко, Всеволод (Сєва, Шимон) Рухман (С. Скринченко й Ш. Рухман – учні відомого радянського піаніста, професора Санкт-Петербурзької консерваторії Володимира Нільсена, який у 1954–1963 роках за сумісництвом викладав фортепіано у Київській консерваторії). Розмовляли, слухали музику, Сильвестров традиційно грав для гостей свої фортепіанні твори. Башкиров був у захваті від загальної атмосфери та Сильвестрова-піаніста!

Ну, а далі – довгі роки творчої співпраці. Валерій Матюхін і як піаніст переграв чимало фортепіанних творів Сильвестрова, і як диригент виконав практично всі його камерні – ансамблеві та оркестрові опуси. Більше зупинятися на темі «Матюхін – Сильвестров» не стану. Як то кажуть – далі буде. Нехай залишається інтрига для подальших моїх оповідань щодо контактів цих діячів.

Із Євгеном Станковичем та Олегом Ківою у Матюхіна склалися ще міцніші стосунки. Це був дуже частий телефонний зв’язок, який і мені доводилося спостерігати довгі роки.
Євген Федорович був помічником Валерію у різноманітних професійних питаннях щодо розвитку «Камерати». Певний час (1991–1992) на запрошення Матюхіна Станкович очолював художнє керівництво колективу.

Їхній творчий тандем був справді потужним. Валерій як піаніст став не лише виконавцем, а й першим інтерпретатором деяких фортепіанних творів уславленого автора. За диригентським пультом він переграв увесь величезний масив камерно-оркестрової музики нашого сучасного класика, включно з проведенням численних прем’єр.

Олег Ківа… Людина ніжної душі та шляхетної інтелігентності. Він умів з усіма ладнати, до кожного знаходив підхід. За розповідями Валерія Матюхіна, Ківу в музичних колах любили за легкий і контактний характер. Особисто підтверджую цей висновок, оскільки сама побувала в сприятливій аурі цієї людини.

Олег Пилипович практично щодня до своєї хвороби та відходу з життя у 2007 році телефонував Валерію Матюхіну. І йому не важливо було, хто з нас брав слухавку. Він охоче спілкувався з обома, сам знаходив теми для розмов. Знав як підняти настрій, оскільки постійно перебував в оптимістичному душевному стані. Для Валерія, окрім бесід, припасав кілька анекдотів із перчинкою, для мене ж у нього «в рукаві» були лагідніші жарти.

Завжди дивувалася різниці між його натурою, характером і музикою, що виходила з-під його пера – відверто щемливою, надривною, іноді трагічною до сліз. І приклад цьому – його Камерна симфонія на вірші Тараса Шевченка для народного голосу та камерного оркестру, яка прозвучить у нинішньому концерті. У ній і душевний біль, і місцями оголений нерв, і краса чудових мелодій.

До слова, цю симфонію композитор створював 1990 року, як і знамениту «золоту класику» – Камерну кантату на вірші Павла Тичини для народного голосу та камерного оркестру (1982), у розрахунку на неперевершений тембр голосу Ніни Матвієнко. І зараз, коли вона, як і Валерій Матюхін, минулоріч полишила цей світ, у концерті її підмінить донька – співачка Тоня Матвієнко, яка ще за життя мами не раз озвучувала сольну партії цього твору.

Які ж іще «фішки» пропонованої імпрези?

Тепер важко здивувати досвідченого слухача українською музикою, але «Камерата» під кураторством Валерій Матюхіна завжди презентувала художньо продумані програми. Адже керівник приділяв цьому серйозну увагу. Оркестр дотримався традиції і цього разу.

На перший погляд – строката мозаїка композиторських прізвищ і їхніх композицій. Але! Як я вже зазначала, програму складено з творів друзів і колег Валерія Матюхіна, чию музику він любив, цінував і протягом багатьох років, навіть десятиліть виконував. Дехто з авторів, на жаль, як і маестро, теж завершили земний шлях. Інші продовжують розвивати найкращі традиції української композиторської школи.

Утім досвідчений слухач відчує тут взаємодію полярностей. Насамперед – контраст поколінь. Олег Безбородько і Михайло Швед – наймолодші в «компанії» патріархів, класиків сучасної української музики – Левка Колодуба, Віталія Губаренка, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Олега Ківи, Володимира Загорцева, Юлії Гомельської.

Така різність генерацій в камератівському концерті – закономірність. Матюхін-диригент завжди відкривав нові композиторські імена, активно виконував твори молодих авторів. Зауважу, що «Камерата» багато разів грала концерти студентів класу композиції того чи іншого знаного педагога, приміром, Ігоря Щербакова чи Ганни Гаврилець, а також озвучувала екзаменаційні роботи випускників композиторського факультету Київської консерваторії.

Це також – контраст індивідуальних стилів, багата музична панорама! Отже, програму вибудувано з урахуванням найвибагливішого слухацького смаку. Кожен почує те, що близько його серцю і співзвучне емоційному стану.

Тонка психологічна драма Флейтового концерту Віталія Губаренка, надривно-щемна краса вокальної Камерної симфонії на вірші Тараса Шевченка Олега Ківи, сповідальність у «Паралелях» Михайла Шведа… Ці твори – для лірично налаштованого шанувальника. Три серенади Валентина Сильвестрова, містично-загадковий «Ліхтар» Олега Безбородька – для тих, хто любить тиху задушевність і медитативну споглядальність. Автентично-фольклорна колоритність Триптиха «На Верховині» Євгена Станковича, «модернова жорсткість» ритмів Камерного концерту № 2 Володимира Загорцева, енергія стихії народнопісенних інтонацій у композиції «До сонця» Юлії Гомельської та запальний настрій жартівливих українських мелодій в обробці Левка Колодуба («Пішла б на музики» та «Ой кум до куми залицявся») – для поціновувачів ефектної музики.

Наведу радар на окремі композиції. Позначу фішку-опцію деяких із них у прив’язці до «Камерати» й діяльності Валерія Матюхіна, бо ці твори вже досить давно мають широкий розголос і розповсюдження серед інших виконавців.

Триптих «На Верховині» Євгена Станковича, Камерна симфонія на вірші Тараса Шевченка Олега Ківи, про які вже йшлося, і Три серенади для фортепіано та струнних Валентина Сильвестрова становлять хрестоматійну українську класику, яка не потребує промоції. Кількість виконань цих творів «Камератою» під батутою Валерія Матюхіна – не перелічити.

До речі, Матюхін не раз виступав я соліст-піаніст у Триптиху «На Верховині» Станковича. Адже спочатку він був створений для дуету скрипки і фортепіано, а вже потім через шалену популярність твору автор зробив його перекладення для скрипки та камерного оркестру.

«Паралелі» Михайло Шведа та «Ліхтар» Олега Безбородька – дві невеликі композиції, але атмосферні, зі своїм особливим настроєм. «Паралелі» для струнних – тонка чотирихвилинна графічна замальовка трепетного, стривоженого психоемоційного стану душі. «Ліхтар» – загадково-таємничий твір. При його прослуховуванні візуалізується пустельна вулиця з відблиском, «павутинним мерехтінням» ліхтаря. Відчуваєш себе героєм цієї музичної картини, немов опинився у напівтемряві й намагаєшся просуватися напівосвітленою алеєю. Така наочність виникає неспроста, оскільки твір написано за однойменною картиною живописця Костянтина Ляшева. Що цікаво – кожен слухач в уяві відтворить власне бачення цієї композиції.

Концерт для флейти і камерного оркестру Віталія Губаренка – твір, як кажуть, «із бородою». Наступного, 2025-го він стане 60-річним ювіляром. До репертуару «Камерати» Флейтовий концерт увійшов у 2000-ті. Вперше оркестр стикнувся з музикою Віталія Губаренка у 2001 році, коли провів 12 червня у Будинку органної та камерної музики авторський вечір, присвячений пам’яті цього композитора. Слід сказати, що цей гарний твір «Камерата» під орудою маестро Матюхіна не раз виконувала з солісткою, першокласною українською флейтисткою, тонкою інтерпретаторкою Богданою Стельмашенко. Нинішнього ж вечора сольну партію проведе артист оркестру Дмитро Кузьмін.

Камерний концерт № 2 для скрипки, фортепіано та струнного оркестру Володимира Загорцева – один із найкращих, ефектних опусів автора. Він бездоганний за стилістикою мови й технічною довершеністю, тому й був одним з улюблених творів маестро Матюхіна. Його прем’єру 1985 року провела саме «Камерата», коли ще була Ансамблем камерної музики Спілки композиторів України. І сольну партію фортепіано першим виконав не хто інший, як піаніст Матюхін. Його напарником у дуеті став скрипаль, близький друг Аркадій Винокуров. Ну, а за диригентським пультом був метр Федір Глущенко.

Цей оригінальний твір у наступні роки чимало разів виконувала «Камерата» вже під батутою Матюхіна, а солістами були скрипалi Богдана Півненко, Кирило Бондар і піаніст Дмитро Таванець. До слова, звучання Камерного концерту № 2 Загорцева в імпрезі-присвяті пам’яті Валерія Матюхіна є вельми символічним, бо опус – цьогорічний ювіляр, адже йому виповнилося 40 років з моменту появи на світ 1984-го.

Ну, і наостанок згадаю Юлію Гомельську, якої теж уже 8 літ немає з нами, – вона пішла з життя за трагічних обставин у 2016-му. Цьогоріч вона, так само, як і Валерій Матюхін, відзначила б ювілей – 60-річчя від дня народження.

Я вже якось писала в одній зі статей, присвячених Валерію Матюхіну, про те, що з кожним композитором, а іноді й з їхніми творами у нього складалася своя «біографія» стосунків. Щоразу він прокладав до митця індивідуальний шлях пізнання творчості. З музикою одних авторів «дистанція розуміння» була короткою, з іншими – звивистою, хитромудрою.

Юлія Гомельська виявилася для маестро Матюхіна представницею другого типу. Він довго не сприймав її музику, вважаючи абстрактно умоглядною. І мені зрозумілі його умонастрої.

У період творчої зрілості він уже окреслив для себе коло інтересів, утвердився у базовому кістяку улюблених авторів і творів. Оскільки Юлія Гомельська – композиторка з Одеси – не була у постійному фокусі його уваги, він і не докладав зусиль для осягнення її авторської естетики. Хоча іноді, зрідка виконував композиції Юлі у фестивальних програмах «Київ Музик Фесту» чи «Прем’єр сезону».

1995-го він навіть зіграв її твір «Флориди» для камерного оркестру на П’ятому конкурсі імені Мар’яна та Іванни Коців, присвяченому композиторкам-жінкам, у рамках Шостого «Київ Музик Фесту». Тоді, принагідно зазначу, маестро Матюхін озвучив твори й інших конкурсанток – Ганни Гаврилець, Жанни Колодуб, Вікторії Польової, Олени Леонової, Тетяни Євони, Тамари Малюкової, Віри Мілусь, Галини Овчаренко та Олени Чернової.

Так, дійсно, музика Юлії Гомельської непроста, потребує уваги та зусиль з боку виконавців і слухачів для проникнення в її ідейну та образну сутність. За стилем авторського самовираження вона схожа на інтонаційну палітру Ярослава Верещагіна, Леоніда Грабовського, Валентина Бібіка – з певним холодком, дистанцією, особливою манерою стриманості.

Однак вийшло так, що мені одразу сподобалися, імпонували твори композиторки, а далі у нас із нею зав’язалася хороша людська дружба. Бачачи мою зацікавленість творчістю цієї авторки, відгукуючись на мої поради прислухатися до неї, потрохи нею став цікавитися і Валерій Матюхін. Прослухавши в записі один опус, потім другий, третій, він буквально відкрив для себе світ її музики. І був захоплений винахідливістю, мовною майстерністю, своєрідною красою звукової естетики, загальною якістю творів Гомельської, а йому є з чим порівняти.

«Прекрасна музика! Чому ти мене раніше не напоумила? Адже скільки часу втрачено, а можна було її виконувати набагато частіше!» – практично щоразу, стикаючись з опусами Юлії Гомельської, маестро Матюхін із варіаціями вимовляв подібне. Тому запис «Камератою» у 2016 році авторського альбому (на 2-х дисках) із камерно-оркестровими творами композиторки став свого роду результатом симпатії та любові диригента до її творчості.

Тож на концерті пам’яті Валерія Матюхіна слухачі матимуть можливість переконатися у правоті його висновків щодо музики мисткині, прослухавши її життєствердну та соковиту, інкрустовану фольклорними інтонаціями композицію «До сонця».

Думаю, що приводів відвідати цей пам’ятний концерт у слухачів чимало. Але наведу ще один аргумент не пропустити імпрезу.

Останнім часом не так часто зустрінеш афіші з концертами «Камерати», оскільки зараз вона здебільшого виступає за кордоном. Тільки нещодавно, два тижні тому завершилося її місячне, березневе турне у Німеччині, а вона вже готується до квітневих гастролей в Америці. Однак, як бачимо, колектив не забуває про рідних українських слухачів. У своєму щільному графіку вона знайшла час порадувати вітчизняних шанувальників концертом на головній сцені країни, причому з посвятою її засновнику.

Тож не пропустіть подію і можливість послухати гарну музику!

Анна ЛУНІНА