Цьогоріч мені випала честь отримати грант від Київського вагнерівського товариства й стати одним із делегатів до Байройту
Саме в цьому місці щороку протягом майже 150 літ відбувається велика подія – оперний фестиваль Ріхарда Вагнера. Постійним майданчиком для цього обрано оригінальну сцену Фестшпільхаус у Байройті, на якій, за заповітом класика, повинні виконуватися тільки його твори. Програма складається з постановок провідних опер Вагнера: тетралогії «Кільце Нібелунгів», опер «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Тангейзер», «Парсифаль», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда». Упродовж тривалого часу – з кінця липня до кінця серпня – місто приймає численних гостей з усього світу.
Цьогоріч тиждень було віддано візиту майже 300 стипендіатів Премії Ріхарда Вагнера, які представляли вагнерівські міжнародні товариства. Атмосфера свята була надзвичайно піднесеною завдяки численним сценічним версіям оперної творчості композитора. Весь тиждень перебування у царині вагнерівського оперного мистецтва був насичений не тільки відвідуваннями оперних вистав, а й екскурсіями театром, віллою «Ванфред» Вагнера та й власне самим містом, у якому все дихає творчістю німецького класика.
Обов’язковою «родзинкою» кожного літнього оперного сезону завжди є нова інтерпретація Вагнерових опер. Цьогорічною прем’єрою, що відкривала фестиваль, стала одна з версій опери «Лоенгрін». Цю виставу здійснило творче угруповання під керівництвом музичного директора фестивалю Крістіана Тілеманна. До роботи були залучені зірки світової оперної сцени Пйотр Бечала і Аня Хартерос. Партії Генріха Птахолова виконували Георг Цеппенфельд, Ортруди – Вальтрауд Майер, Фрідріха фон Тельрамунда – Томаш Конечни.
Поряд із видатним польським співаком Пьотром Бечалою у спектаклі виявив майстерність його співвітчизник Томаш Конечни в партії Фрідріха фон Тельрамунда. Незмінний учасник байройтських фестивалів останніх років, володар рідкісного за красою і силою голосу, Георг Цеппенфельд сяяв у образі Короля Генріха. Справжньою окрасою фестивалю було тріумфальне повернення в ролі Ортруди справжньої «легенди Байройта» Вальтрауд Майєр, яка співала на сцені Фестшпільхауса майже десять років.
Режисер представив нове прочитання Вагнерової концепції, до речі, дебютанта цьогорічного фестивалю Юваля Шарона. Він переніс драму з властивої їй стихії води й типових для неї символів озера, човна, лебедя у стихію повітря. Це було відчутно в інноваційному сценографічному втіленні, скажімо: коли всі головні персонажі наділені прозорими крилами; у сцені поєдинка з Тельрамундом Лоенгрін відрубає ворогові крило, позбавляючи його тим самим можливості літати. Взагалі Лоенгрін у Шарона – повелитель блискавок, що сприймається, як Прометей, котрий дарує людям електрику.
Це, до речі, яскраво втілилось у вигляді блискавок та електричних розрядів.
Свою символіку прометеївської енергії режисер прокоментував наступним чином: «Чому робиться акцент на електриці? Брабант – країна, яка втрачає божественну енергію, подану в образі електричних розрядів. Глядач має відчути флюїди, імпульси, що йдуть зі сцени; казка про “добру старовину” має транслювати цілком реальний посил у майбутнє. Лоенгрін же повинен привнести енергетичний потік у темний Брабант».
Ідею небесної енергії режисера надзвичайно цікаво вітлив художник-постановник Нео Раух, який разом із дружиною Розою Лою створював сценографію, костюми та декораційний план. Кольорове рішення у постановці несе головне смислове навантаження. Художник віртуозно грає усілякими відтінками блакитного кольору – від холодно-свинцевого до сонячно-небесного. Адже недаремно Фрідріх Ніцше позначив «Лоенгріна» «Драмою у Блакитному».
Така творча концепція постановників зробила класичне рішення сюжету про лицаря Лоенгріна та Ельзу Брабантьску надзвичайно креативним, що деякими глядачами було сприйнято неоднозначно, всупереч традиційним сценічним версіям. На думку критиків, вона перевертає вагнерівський символізм на 180 градусів. Але, як зазначає сам Ювал Шарон, «було дуже приємно працювати з художниками Нео Раухом і Розою Лой тут, у Байройті, створюючи, так би мовити, розширену концепцію Gesamtkunstwerk.
Об’єднуючи різні ідеї в єдиному потоці і дозволяючи їм працювати разом, ми втілюємо ідею універсальності: в цьому і полягало наше завдання. Ця постановка є перетином багатьох думок, немов гармонійне музичне злиття безлічі різних голосів».
Ця подія стала знаменною у світлі активної діяльності Київського вагнерівського товариства, яке вже протягом двадцяти років творчо діє в столиці під орудою видатного вагнерознавця, академіка, професора Марини Романівни Черкашиної-Губаренко. Своїм творчим потенціалом вона продовжує розповсюджувати енергетичні струмені великого майстра, втілюючи його думки у нашу сучасність.
Віра ДЕГТЯРЕНКО
