Вже незабаром у просторі початкової мистецької освіти розпочнеться новий, весняно-літній сезон мистецько-освітнього проєкту Crescendo Art Forum. Ключовою серед його акцій буде міжнародна учнівська конференція «ARS LONGA» із обов’язковими творчими зустрічами з митцями сучасної України. В очікуванні старту подій форуму «Музика» пропонує читачам діалог із Золтаном Алмаші, українським композитором, виконавцем, педагогом, котрий був гостем V Міжнародної учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки».

Традиційно бесіду із хедлайнером модерували діти. Це були учні мистецьких шкіл, які неодноразово брали участь у конференції і як спікери, і як ведучі дискусійних панелей та творчих зустрічей: Дар’я Бутенко (випускниця Музичної школи імені Івана Карабиця, м. Торецьк) і Єгор Князев (учень Кременчуцької дитячої музичної школи № 2, Полтавська обл.).

 Єгор Князев: Вітаємо Вас, пане Золтане! Ми підготували для Вас багато запитань. Ви – музикант у другому поколінні. Ваш батько скрипаль, але Ви обрали віолончель. Чому?

Золтан Алмаші: Вітаю, друзі! Приємно брати участь у такому цікавому заході. Щодо вашого питання. Історія була досить кумедною і звичною, водночас. Тато привів мене на вступний іспит до львівської десятирічки. Мене прослухали і… Я справив погане враження: були проблеми з ритмом, інтонуванням… Тому «престижних» фахів на кшталт «фортепіано» чи «скрипка» мені не пропонували. Було місце на віолончель. Отож, по-суті, усе сталося випадково. Тобто, з моєї сторони ентузіазму не було, а тато був фаталістом: віолончель так віолончель!

Є. К.: А як Ви прийшли до композиції?

З. А.: Це був дуже довгий і трудний шлях. Внутрішнім слухом я чув музику з раннього дитинства. Але чомусь уважав, що всі справжні композитори вже померли, а ті, хто живе і працює зараз  – це несерйозно. Чому я так думав? Можливо тому, що тоді більше шанували композиторів, яких уже не було. Насправді то була суцільна біда. У прекрасній львівській десятирічці, яка готувала виконавців і де навчався я, не звучала сучасна музика! Про неї я дізнавався із позашкільних джерел. Твори Альфреда Шнітке я слухав у передачах радянського телеефіру (моє дитинство припало на останнє радянське десятиліття). На польському телебаченні, яке у Львові можна було «зловити», постійно звучала музика Кшиштофа Пендерецького. У Львівській філармонії я іноді чув твори Мирослава Скорика.

Загалом можливостей було не так багато, як нині. Деякими я нерозважливо знехтував. Як, приміром, концертом Юрія Башмета. У 2014 році він підтримав російську анексію Криму, але у дев’яностих все було інакше. Він приїхав до Львова і грав твори Шнітке. Однак я на той концерт не пішов, бо мої однокласники насміхалися з цієї музики, і я якось їм повірив. І досі жалкую про цей свій вчинок. Бо переконаний, що якби я відвідав той концерт, у моєму розвитку як музичної особистості стався би квантовий стрибок. Усі мої колеги, хто побував на тому концерті, були під великим враженням, у них сталися певні зміни в свідомості. Але, як Бог дав, так і є…

Та повернуся до того, як я став композитором. Я чув музику внутрішнім слухом, намагався щось писати, відвідував шкільний факультатив. Але мої спроби не розуміли. Якось я приніс своїй педагогині тему в ля мінорі. Не пам’ятаю, скільки мені тоді було років, десять чи одинадцять, але ту тему я пам’ятаю. І що сказала моя вчителька? Вона сказала: «Просто ля мінор – це не цікаво. Давай до неї збільшену секунду додамо». Апогеєм стала ситуація, коли я отримав завдання написати музику до поезії чи то про комсомол, чи то про жовтневу революцію. Це остаточно перекрило мій творчий порив. Я нічого, звісно, не написав. І почув на свою адресу: «У тебе, мабуть, немає таланту». Тож у львівській десятирічці я більше композицією не займався, хоча для себе потроху писав.

Переломний момент стався під час навчання у Львівській консерваторії, на другому курсі. Моїм учителем був Юрій Ланюк. Чи всі знають Юрія Ланюка? Це видатний український композитор і не менш видатний віолончеліст. На жаль, музику Юрія Євгеновича мало знають, вона нечасто звучить, і, скажімо відверто, він не так уже й багато творів написав. Однак кожен твір Ланюка – подія! Він і зараз веде клас віолончелі у Львівській музичній академії, але композицію уже не викладає. За часів мого навчання у нього, Юрій Євгенович як віолончеліст виступав дуже мало і з украй обмеженим репертуаром. Зараз не виступає взагалі. Мені особисто дуже шкода, що все склалося саме так, адже Юрій Ланюк унікальний музикант. Але це його вибір… Тож я попав у клас до Юрія Ланюка, що насправді було для мене великим щастям. Саме він відкрив для мене всесвіт сучасної музики, творчість таких композиторів, як Сильвестров, Лютославський, Денисов, Штокгаузен, Булез.

Також саме тоді у Львові було започатковано фестиваль «Контрасти». Він одразу став  лавиною музичних вражень, інформації про сучасну західну музику. До Львова почали приїздити виконавці з Європи, наші музиканти також почали грати сучасну музику. І, безумовно, у цій атмосфері, мій творчий потенціал теж почав реалізовуватися.

Але скажу таку цікаву річ: Юрій Євгенович спочатку не підтримав моє бажання займатися композицією. Він поставив мені цікаве питання: «Так ти хочеш кидати віолончель?» Він сказав це дуже розчаровано. А я відповів: «Ні, в жодному разі, я хочу продовжувати освіту і як виконавець, і як композитор». Так, зрештою, і сталося.

Мені вдається поєднувати різні напрями. І це, до слова, хороша тема для розмови – як поєднувати композицію, виконавство, викладання. На мою думку, не обов’язково грати весь репертуар. Не обов’язково створити п’ятдесят симфоній, можна написати дві, можна взагалі писати тільки малі форми. Можна поєднувати професії, і робити добре і те, й інше. Просто треба обрати правильну стратегію.

Є. К.: А що Вас надихає писати музику?

З. А.: Наразі це – моя професія. Однак, це, м’яко кажучи, неповна відповідь. Створення музики – мій стиль життя. Тобто, фактично я завжди пишу музику, що б я не робив. Не в буквальному сенсі: беру олівець чи сідаю за комп’ютер і записую твір, а щось собі придумую в голові. Цей процес триває нон-стоп, і тримає мене при житті насправді. Я відчуваю, що якщо раптом цей краник чи генератор вимкнеться, тоді в мене буде жорстока депресія. Тобто, це просто стиль життя. Отож, нічого особливо не надихає, воно просто відбувається.

Дар’я Бутенко: Пане Золтане, яку музику Ви слухаєте?

З. А.: Переважно класичну, чи, як її прийнято називати, академічну музику. Я її спеціально слухаю. Тому що музики океан, доводиться робити якийсь вибір. Зараз я вирішив прослухати всі симфонії Гайдна, наприклад. Також слухаю сучасну класику – музику моїх сучасників, моїх колег, аби бути в курсі ситуації. Рок, джаз я слухаю ситуативно і випадково, тому що їх можна почути і в кафе, на вулиці, ще десь. І з цього середовища я теж багато для себе черпаю, однак я не в курсі цієї музики. Я сприймаю її наївно, як спів птахів, наприклад. Тобто, не знаю, яка пташка співає, але інформацію сприймаю.

Є. К.: Ви є артистом ансамблю солістів «Київська камерата». Як ви потрапили до його складу?

З. А.: Все дуже просто. Я приїхав у Київ, вступив до асистентури, і в якийсь момент мені знадобилася робота. Я попросився у «Київську камерату». Валерій Олександрович Матюхін, вже, на жаль, покійний, повірив у мене і взяв у свій колектив. Вийшло дуже непогано. Як я жартівливо писав у якомусь із анонсів у себе на Фейсбуці, я себе відчув Антоніо Вівальді. Бо у мене є оркестр, для якого я пишу музику, своєрідна творча лабораторія. Це для мене був хороший досвід, і він продовжується. Я й далі граю в «Київській камераті», попри те, що ситуації бували різні.

Є. К.: Розкажіть, чи були у Вашому творчому становленні ще якісь важливі, етапні події?

З. А.: Так, звісно були. Зокрема конкурс імені Сергія Прокоф’єва, який свого часу проводився у Маріуполі на базі Приазовського державного технічного університету. Ректор цього вишу був щирим меломаном, створив при університеті музичну кафедру, започаткував конкурс. І сталося так, що це був перший конкурс, в якому я переміг: спочатку як виконавець, а потім – як композитор. Я взагалі людина не конкурсна. Мені це давалося дуже тяжко: я рефлексував, був невпевненим у собі. Тож перемога у цьому конкурсі стала для мене важливою подією. І я полюбив це місто, мав там багато друзів, часто їздив із концертами. Тому нинішню його трагедію я переживаю дуже особисто. Творчою реакцією на те, що сталося з Маріуполем, став мій гімн-реквієм «Місто Марії».

Д. Б.: Розкажіть, де Ви берете ідеї для назв своїх композицій? Мені особисто дуже сподобалася назва Вашої, якщо не помилялась, камерної симфонії «Діалог двох п’яниць про сенс буття».

Золтан Алмаші: На написання цього твору мене спонукав скрипаль Олесь Ясько, який працював тоді в «Камераті». Саме він запропонував таку назву, і вона припала мені до душі. Багатьма вона сприймається як комічна, але насправді вона філософська, відображає ідеї античності про зміну свідомості, радість життя, свята тощо. Це роздуми на тему свята, переживання свята. Я вкладав філософський сенс у цю назву, і якщо послухати музику, то стає очевидним, що вона не надто весела, а скоріше чуттєва. Безумовно, провокативність є, куди ж без неї…

Є. К.: Львівський органний зал замовив Вам симфонію, для Луганського симфонічного оркестру. Відомо, що вона має назву «Переможна». Розкажіть про цей твір, будь ласка.

З. А.: Це магічна практика. Я в вірю в перемогу. І я ось цю ідею закладаю у свій твір. Перша частина у ньому називається «Ноктюрн». У ній я ніби виклав свій досвід перебування в Одесі, неймовірний для мене випадок, який я буду згадувати все життя.

У вересні я поїхав до Одеси на концерт. Я мав виступати у лютеранській кірсі, тож мене там і поселили. Через дорогу – консерваторія. Поруч студентський гуртожиток. Було дуже гарно, прекрасна ніч… І раптом – повітряна тривога, невдовзі – вибухи. Потім – відбій. Згодом знову тривога, вибухи, вже ближче, відбій… Я зміг заснути десь о шостій ранку, після закінчення тривоги. Але через годину прокинувся від того, що хтось грає гаму на віолончелі. Безумовно, я був роздратований від того, що мене розбудили. Але потім мене охопила радість. Йде війна, апокаліпсис, а одна людина каже: «У мене за розкладом гами» – і йде займатися, попри усі негаразди і небезпеки. Це прекрасно! Це неймовірно! Ми переможемо! Відтоді, коли мені стає погано на душі, я згадую про цей життєстверджуючий факт і все налагоджується.

Є. К.: Серед Ваших творів є збірка творів «Казкова країна віолончель», адресована учням музичних шкіл. Чи пишете Ви ще твори для початкуючих музикантів?

З. А.: Я маю намір писати далі музику для дітей. Однак, хочу наголосити, що не сприймаю збірку «Казкова країна віолончель» як музику саме для музичних шкіл. До цих мініатюр я ставлюся абсолютно так само, як до «Діалогу двох п’яниць», інших творів у великих жанрах – симфоній, опер. Тут зразком для мене був «Мікрокосмос» Бартока. Це унікальний цикл п’єс для фортепіано, де є дуже легкі твори, котрі може грати навіть любитель, при чому добре грати. Те, що є таке явище, як п’єси «Мікрокосмосу», я вважаю мегацінним. Мають бути легкі твори для різних інструментів. Але на авторові таких творів лежить неймовірна відповідальність: бо ці легкі твори мають бути дуже якісними.

Безумовно, я хочу писати таку музику. Але все відбувається не так швидко, як хотілося б, тому що в мене багато роботи, багато різних замовлень, концертів. Тобто, я це хочу зробити, і дай Боже мені сил!

Є. К.: Розкажіть, як Ви записуєте свої твори? Олівцем на папері чи за допомогою комп’ютера?

Золтан Алмаші: Зараз я працюю з програмою «Сібеліус». Я опанував її відносно недавно, на жаль. На жаль, бо вважаю, що багато часу втратив через те, що не навчився працювати у ній раніше. Але така вже людська натура, поки не «припече»… Отож мені треба було написати в короткий термін великий інструментальний  твір – струнний квартет, – і я зрозумів, що якщо я не опаную «Сибеліус», то не напишу твір просто фізично. І, як на диво, я дуже швидко, взявши у колеги три-чотири уроки, вивчив цю програму. Тож усім раджу користуватися благами цивілізації і використовувати інтелект людства собі на користь!

Але олівець ніхто не відміняв! Якщо швиденько треба записати якусь тему, яка спонтанно приходить в голову, і яку ти інтуїтивно вважаєш цінною, тут на допомогу приходить саме олівець. Бо, як показує практика, якщо відволічешся – то все, втратиш матеріал!

Д.Б.: Маю, напевне, незвичне запитання. Що Ви вкладаєте у поняття «сучасна академічна музика»? Які її ознаки?

З. А.: Це цікаве запитання. Спробую відповісти на нього за допомогою самої музики. Я заграю вам номер «Сарабанду і танго» зі своєї сюїти. Його можна віднести до композицій неокласичного стилю, але не зовсім. Тут немає таких фактурних знахідок, які я міг би запатентувати. Але є певні нюанси, котрі роблять цю музику не просто наслідуванням умовного Макса Регера, а саме сучасною музикою.

Отож, яка основна ознака саме сучасної музики? Як на мене, вона полягає в тому, що вся музика перемістилася, образно кажучи, в тінь. А що таке тінь? Тінь – це відзвук, тінь – це вслухання в обертони, вслухання в тишу. Вся музика перемістилася в динаміку. Сучасні композитори дуже скрупульозно, виписують динаміку: подивіться в ноти Сильвестрова, наприклад. Матеріал може бути будь-який: атональний, сонористичний, неокласичний. Зараз питання використання матеріалу в музиці не таке вже й актуальне.

Як це працює на практиці. Ось я граю акорд. Його можна по-різному взяти. Для мене дуже важливо послухати відзвук після акорду, можна навіть з ферматою. І накласти на нього подальший розвиток. Вслухайтеся: ось звучить гамма. Деякі виконавці (я майже не чув, щоб цю сюїту на віолончелі грали; переважно грали на альті), виконуючи твір, ігнорують нюанси, що прописані в нотах. Вони грають так, як грали би Макса Регера – просто ведуть фразу. А у мене зовсім інша ситуація: є невпевненість і надлом. Після другого акорду я обережно піднімаюсь. Потім знову пауза… Ось така в мене концепція.

Ось це ті речі, які в музиці бароко та класицизму роблять за замовчуванням. Їх, мовляв, вимагає хороший смак. Часом, до слова, це викликає заперечення. Із «Камератою» якось диригент каталонський працював. То він говорив, що заокруглення фраз не завжди доречні, можна завершувати фрази й значно різкіше. Тобто, це справа смаку і художньої концепції. Але саме у цьому творі я ці заокруглення фраз спеціально виписав у нотах. Це те, чого в музиці класичній чи ранній неокласичній, наприклад, Регера чи Респігі, немає. А в мене це є, я все скрупульозно прописую, і вимагаю, щоби виконавці дотримувалися ремарок.

Ще один приклад. Я використовую піцикато у лівій руці, в той час як права рука веде мелодію. Я граю і вслухаюся в те, що утворюється. І тут така річ: сольні твори для струнних інструментів прийнято грати molto rubato. Традиційно, це стосується також музики бароко: твори цього стилю грають дуже rubato, і це все правильно. Але… Ось у «танго», під яке звісно не вийде потанцювати, але, яке має залишатися танго, функцію збереження жанрового знаку виконує піцикато у лівій руці. Правою рукою при цьому я можу грати як завгодно, rubato, і вслухатися у те, що утворюється. На жаль, виконавці, принаймні, ті, хто грав цей твір, цієї інформації не зчитують. Тож, виконуючи сучасний твір, необхідно прислухатися: де «заховалася» музика?

Маргарита Демків: Щиро дякуємо Вам за сьогоднішній виступ. Чудова музика, чудове виконання, які свідчить про багатий Ваш внутрішній світ! Сьогоднішня зустріч – це потужний поштовх до більш близького знайомства з Вашою творчістю. Маю до Вас прохання: розкажіть про свій інструмент – віолончель. Бо звучання було чудове, начебто грав оркестр!

З. А.: Дякую! Щодо оркестру – тут секрет саме композиторський. Це так було задумано – створити ілюзію багатоголосся. І якщо правильно виконати те, що написано в нотах, то не буде грати принципової ролі, на якому інструменті це виконано.

Про інструмент. Я розкажу про «казус Ланюка», мого педагога. У чому полягав його казус? До Юрія Євгеновича приходили різні студенти. Звісно, дев’яносто дев’ять відсотків із них мали простенькі, поганенькі інструменти, на жаль. Але у руках Юрія Євгеновича кожен такий інструмент звучав, причому своїм індивідуальним звуком.

На цю ж тему розкажу виконавський анекдот із життя. Здається у 2015 році на фестиваль «Віртуози Львова» приїхав французький віолончеліст. Тоді, у 2014–2015 роках, через війну гастролери теж боялися до нас їхати. Але він все ж таки приїхав. Було оголошено, що музикант привезе віолончель Аматі і гратиме на ній. Я був у Львові, брав участь у тому ж фестивалі. І ось перед концертом цього французького музиканта дзвонить мені Ланюк і просить дати для нього віолончель. Я запитую: «А як же Аматі?» На що Юрій Євгенович каже: «Ну ти розумієш, він-то сам приїхав, але Аматі з собою брати не ризикнув». Я відповів, що, на жаль, не можу позичити, бо сам виступаю… Тож знайшли тому віолончелісту якийсь непоганий інструмент німецької мануфактури, хтось зі студентів позичив.

І ось – концерт. Сиджу я на балконі, слухаю. Все дуже гарно звучить. І чую – біля мене жіночки гомонять: «Як божественно звучить! Аматі! Аматі! Аматі!»… Я ледве стримую сміх, але нехай, не буду їх розчаровувати. От така історія.

Француз звучав неперевершено, тому що музикант хороший. Пальці, відчуття, голова – все працювало так, як потрібно. Теж саме стосується будь-якого інструмента, і фортепіано. Супер-музикант може за якесь розбите корито сісти – і воно звучатиме. Тож, як на мене, думка про вирішальне значення інструмента перебільшена. Треба мати просто більш-менш нормальний інструмент. А важливим є те, щоби вам на ньому було зручно грати. Звісно, це не означає, що не треба мати хороший інструмент, тобто якщо вам дарують Аматі, відмовлятися не раджу! Але все ж значення інструменту трошки переоцінено.

У мене, наприклад, інструмент невідомого походження. Скоріш за все, це якийсь «румун» безіменний. Але мені байдуже, тому що я до нього звик, мені на ньому зручно грати.

Є. К.: Скажіть, чи плануєте Ви гастролі Полтавщиною? Дуже хочеться почути Вас у рідному Кременчуці?

З. А.: Я планую гастролі будь-де, аби запрошували. Поїздкам Україною я надаю великого значення. Я люблю свою країну, і мрію побувати у кожному її куточку. Але проблема в тому, що комунікації як такої, насправді, нема. Тобто, я просто чекаю пропозицій.

Катерина Немира: Прошу, розкажіть про можливості віолончелі. Бо мені видається, що вони надзвичайні, просто ми цього не знаємо

З. А.: Так! Віолончель має неймовірні можливості. Точно більше, ніж скрипка! По-перше, більший діапазон, адже віолончель відтворює такі ж високі звуки що й скрипка, у третій-четвертій октавах! Це лише питання майстерності виконавця. Але ж у віолончелі є мала октава, велика октава, нота до. Діапазон від «до» великої октави і до… У моїх творах є «ре» п’ятої октави. І це без флажолетів. Із флажолетами все цікавіше.

Подивіться записи виконавців-віолончелістів у соцмережах. Вони запросто грають віртуозний скрипковий репертуар, це тепер вже тренд. Тобто, рівень світового віолончельного виконавства зараз неймовірно високий. Цей інструмент розвивається, і я не можу сказати, що він навіть недооцінений. Мені здається нині віолончель стала дуже популярним інструментом. Зокрема, завдяки діяльності таких музикантів як Степан Хаузер. У середовищі серйозних музикантів його не сприймають серйозно. Але я ставлюся до нього з повагою. Бо для популяризації віолончелі він робить у тисячу разів більше, ніж просто хороший віолончеліст, який грає класичний репертуар.

Питання із зали: На уроці композиції (йдеться про образотворчі мистецтва – ред.) я іноді називаю дітей композиторами – для того, щоб мотивувати їх до творчості. У зв’язку з цим маю до Вас такі питання: чи можете Ви назвати себе художником? І чи може Вас надихнути на творення музики образотворчий твір?

З. А.: Дуже цікаве запитання! На мою думку, прийняті людьми назви мистецьких професій – композитор, поет, художник – набувають переносних значень. Тобто, композитор може бути поетом, поет може бути композитором, художник може бути композитором, композитор може бути художником. Це абсолютно нормально. І писати картини за мотивами – це неймовірно цікаво і продуктивно, тому що в картині теж закладена якась музика, як і в поезії. І саме поезія спонукає до музики. Валентин Сильвестров свого часу казав, що музика в поезії живе у вигляді якоїсь спори чи зерна, і важливо її там побачити. Те саме, на мій погляд, можна сказати і про живопис. І мені подобається, коли композитора називають художником. По-суті, це підтвердження того, що звук, слово, колір чи тон – це різні способи проявлення ідеї, змісту.

Якщо говорити окремо про музику, то це абстрактне явище, своєрідна річ у собі. В умовах нашої планети воно проявляється у коливаннях повітря. Десь в інших умовах воно може якось інакше проявлятися. Тобто, фізика явища – це не суть явища! Але, якщо говорити про зміст, то вважаю, що всі ми займаємося однією справою!

 Матеріали підготував Олег Козуб