Ця фраза, сказана Мирославом Скориком, назавжди закарбувалась у моїй пам’яті

Під час навчання вже в аспірантурі я часто була присутня на уроках композиції Скорика. Одного разу студент презентував твір, у каденції якого мала бути імпровізація. Фрагмент мав вигляд пустих нотних станів, на яких значилося «імпровізація», на що Маестро зауважив: «Добра імпровізація та, яка детально продумана». Ця фраза стала для мене вирішальною, свого роду правилом, яким я керуюсь не лише в композиції, а на кожному кроці життя.

Я все детально продумую. Бо «колапс» думки може статися в будь-який момент. І коли перед очима є «добре продумана імпровізація», то зовсім інакше почуваєшся, більш упевнено, коли можеш спокійно імпровізувати…

1 червня, у перший день літа минув рік, як не стало мого вчителя, наставника з композиторської майстерності й мистецтва оркестрування, всесвітньо відомого музиканта Мирослава Скорика.

Пригадую, як на першому курсі студенти-інструменталісти казали, що Скорик вічно зайнятий, постійно у відрядженнях і в мене ніколи не буде занять із фаху. І як усіх їх гарно «заткнули» мої щотижневі уроки в Маестро. Адже всі 5 років щовівторка о 15 годині в Спілці композиторів, яка знаходиться на третьому поверсі Львівської національної філармонії (нині імені Мирослава Скорика) завжди проходили наші зустрічі.

Мирослава Михайловича я пам’ятаю досить мовчазним і дуже лаконічним у висловах. Але яку вагу мали кілька його фраз! У викладанні композиції особливо. Він говорив мало, проте влучно й по суті.

Кожен із композиторів-педагогів кафедри композиції ЛНМА імені Миколи Лисенка мав свою методу викладання предмета. При цьому «викладання», мабуть, не зовсім відповідне слово. Слушно хтось зауважив: «А хіба можна навчити писати музику?» Навчити – ні. Це неможливо.

Власне композиторська майстерність полягає у вмінні працювати з зерном – музичною ідеєю, яка подеколи втілена у кількох тактах, фразі. А для цього потрібне знання музичних форм, жанрів, володіння різними стильовими напрямками. За таким принципом і було побудоване навчання, де на «крещендо» ми опановували вищезгадані форми: від малих до великих, – від прелюдії до симфонії, концерту, кантати.

Першим моїм завданням було написати 8-10 тем-«зародків», із яких мав постати цикл прелюдій для фортепіано. За кілька днів я вилила на папір навіть більше тем, аніж було потрібно, й одразу зрозуміла, що це буде програмний цикл фортепіанних прелюдій «12 місяців».

У другому семестрі ми писали романси. Ще мала форма, але вже дует виконавців. На написання романсів мене надихнула поезія Лі Бо. Щось фантастичне є в ній. У коротких строфах закладено глибокий зміст, і цю глибину могла показати лише музика. Зізнаюся відверто: ці романси – одні з улюблених моїх творів, але, на жаль, живого запису я не маю.

Далі ми розширювали жанрове коло. На наступних курсах опановували форми варіацій, рондо, писали для хору, струнного квартету (також один із моїх улюблених творів).

Особлива моя любов – музика на сакральні, духовні тексти. Мирослав Скорик знав моє тяжіння до хорової музики і на завершення консерваторії сам порадив мені написати щось для хору. В той момент я наче почула голос. Ніби хтось сказав: «Це буде духовна кантата на канонічний латинський текст». Відтак я обрала 5 молитв: «Pater Noster» («Отче Наш»), «Kyrie Eleison» («Господи, помилуй»), «Alleluia» («Алилуя»), «Credo» («Вірую»), «Gloria» («Слава») і об’єднала їх назвою «Grandis Laudatimus Cantatio» («Величний молитовний спів»).

Кантату написано для мішаного хору, симфонічного оркестру, арфи, органа та солістів. При цьому текст центральної частини «Alleluia» «промовляють» лише інструменти, без людського голосу. Саме тут у повній мірі проявилась особлива властивість музики – передавати той зміст, емоції, які будуть зрозумілими абсолютно кожному без слів. Кантата постала досить швидко, за кілька місяців. Найдовше тривала робота над оркеструванням. Потім репетиції і концерт-іспит, на якому вона прозвучала, щоправда без органа. Його ми були змушені замінити на… рояль…

«Grandis Laudatimus Cantatio» Мирославу Скорику подобалась і він мав небагато зауважень щодо неї. Однак вони були суттєвими й вирішальними. У першій частині «Pater Noster» він порадив додати в статичні акорди вступу якийсь ритмічний рух, що посилив би динамічність музики. Так з’явився синкопований ритм, без якого зараз я собі просто не уявляю твору.

Також важливим побажанням, із яким я спершу ніяк не хотіла погодитись, було ліквідування регістрової прірви в п’ятій частині «Gloria». У фрагменті «Domine deus» я хотіла, аби орган у нижньому регістрі поєднався із соло сопрано. Мирослав Михайлович зазначив, що такий «розрив» не є добрим і його ліпше заповнити. Так у фактурі з’явився акордовий бустер. У результаті звучить доволі гарно. Але цей фрагмент для мене є досі сумнівним, і я навіть не знаю… Якби не побажання Скорика, мабуть, я б так і залишила його без змін. Щось було в цьому дуеті… моторошне, містичне… Водночас я згодна з тим, що в такому вигляді цей епізод ішов би врозріз із загальним помпезним, величним настроєм фінальної частини.

Зараз я написала б цю кантату по-іншому. Бо я інша. І правда є в тому, що коли автор ставить крапку, твір починає жити своїм життям і змінювати його вже не можна. Інакше він втратить першорідність.

Скорик казав, що «хороший композитор мусить щодня написати хоча б одну лінійку музики», не чекати натхнення. Бо натхнення приходить до тих, хто наполегливо працює.

Він ніколи не втручався у стиль і музичну мову вихованців. Учив працювати з наявним музичним матеріалом. Чи не тому випускники його класу такі різні й такі творчо реалізовані. Клас вільних птахів. Він не ламав крила, намагаючись насадити стилістику, не притаманну обдарованню студента.

Скорик ніколи нічого не писав у нотах студентів. Ми не знайдемо в партитурах його вихованців поміток, на кшталт червоного олівця Лятошинського. Мирослав Михайлович собі цього не дозоляв.

Випускники класу Скорика знають одну цікаву особливість Маестро. Не пригадую, аби він відверто хвалив наші твори, міг сказати лише «Добре, добре, працюйте». Але коли після прослуханої музики він казав «Заграйте ще раз», то ми знали, що це – найвища похвала. Це означало, що музика йому подобається, він у ній щось бачить. Про це мені сказали учні композитора. Відтоді я завжди чекала цієї фрази. І навіть досі, коли щось пишу, намагаюсь уявити праворуч від себе, так само як на уроці, Скорика і відчути, чи скаже він мені «Заграйте ще раз»…

Вероніка МІШЕНІНА

Вероніка Мішеніна. Кантата «Grandis Laudatimus Cantatio» за посиланням: https://youtu.be/otY8vQ8W02Y