Сьогодні традиційна музика й музики – невід’ємна частина нашого культурного середовища. З початком повномасштабного вторгнення мистецький фронт постійно розширює кордони. Засобом культурної комунікації стають українські фольклорні гурти

На Іnstagram-сторінці інструментальної капели «Збитень», що грає українську традиційну музику в природному середовищі, читаємо: «Народні музика і танці за минулий рік довели, що це не лише розваги. У час війни – це плювок ворогу в лице, якому нетерпимі наша мова і культура». Клим Палій (аніматор серіалу «Пес Патрон» – бубон), Андрій Паславський (провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету імені Тараса Шевченка – басоля), Софія Андрущенко (наукова співробітниця відділу нематеріальної спадщини Музею Івана Гончара, студентка КНУ імені Тараса Шевченка – перша скрипка), Степан Андрущенко (менеджер проєкту «ЩукаРиба» – друга скрипка) – активні носії традиції, яку реконструюють і відтворюють. Давайте знайомитися ближче!

***

– Розкажіть передісторію виникнення вашої капели.

А. П.: Усі тут присутні довгий час грали в різних гуртах, проєктах, разом та з іншими музикантами. Це був такий собі броунівський рух, а потім супроводжували вечорниці в Києво-Могилянській академії з Климом і Ярославом Єріним. А перед тим багато доводилося виступати зі Степаном і Софією у різних складах. У який саме момент ми заграли вчотирьох, я, чесно кажучи, не пам’ятаю. Але наша мета полягала в тому, щоб повернути цій музиці первинний формат, у якому вона існувала раніше, її природне середовище. От як вона раніше звучала у тавернах, кабаках, корчмах (так виробилась і назва чату – «Музичка в питєйних завідєніях»).

Власне, цього формату не було ніде. Дуже хотілося, щоби принаймні в Києві з’явилися заклади, куди можна було прийти, випити пива, поспілкуватися, потанцювати, послухати музику. І такий лейтмотив, далека-далека ціль звела нас чотирьох докупи і ми почали грати. Різні заходи, запрошення, свої події…

Ст. А.: Не скажу точно, який то був рік…

К. П.: Щойно ми зібрались, почався КОВІД-19.

Ст. А.: Склалася така ситуація, що всі гурти, наявні на той момент у Києві, можна було перелічити по пальцях однієї руки. Це були або формати якихось шкіл танців, як «Буття» і «Божичі», «Гуляйгород» також десь виступав… І хотілось: по-перше, грати музику в якійсь структурі, тому що ти маєш уміння і кудись цікаво його прилаштувати; по-друге, шукати підходи, щоби формувати аудиторії і працювати з цим матеріалом, оскільки очевидно було, що попередній лад – тільки шкіл танців або виступів на фестивалях – дуже обмежує, хотілося щось нове внести.

От так ми і зібрались: почали грати, потім проводити акції. Бо раніше, може Клим пам’ятає, існували якісь причетні до цього люди, організовували тусовки на Алеї художників. Туди приходили люди, щоб помузикувати, учасники різних гуртів, які вміли тримати в руках скрипку чи бубон. Пам’ятаю, теж відвідував пару раз ці «двіжі».

Й от ми вирішили зробити там подію. Довго думали над тим, як цей проєкт назвати, і я запропонував свій варіант, оскільки в мене був інший активний гурт на той момент, – три роки ми грали як складова частина «Щуки-Риби».

Переважно це були заходи на Алеї художників: приватні виступи, вечірки в приміщеннях – по-різному. Із 2023 року ми вже діємо окремо під назвою «Збитень». У принципі, суть та сама: вечірки, публічні події, у тому числі заточені під освітню, тобто інформативну складову.

Одне з наших завдань – розповідати людям більше про традиційну музику, взагалі супутні теми, як-от виробництво інструментів тощо, а також – популяризація цієї музики на масових майданчиках і в природному середовищі, про що вже Андрій казав. На осінній і зимовий період основною локацією став заклад на Спаській, 13 у Києві, де ми відіграли більшість подій.

– Яка семантика назви вашої капели? Звідки взялася ідея перейменуватися на «Збитень»?

К. П.: Насправді, дуже просто. Ми вирішили, що нам пора існувати як окремому колективу, виконувати дещо інші завдання. Думали над ідеями, поки Іра Барамба, колега Андрія, не сказала: «Так назвіться “Збитень”!» (Збитень – старовинний гарячий напій, зварений із меду, прянощів і трав. – М. Б.). Оця штука була на поверхні ще десь у 2017 році. Я грав тоді з іншими людьми – Катериною Капрою і Василиною Ткачук, і ми по приколу називали гурт «ПротоЗбитень», – знає хтось про це чи нє.

Колись я видавав зін – такий невеличкий журнальчик «Збитень», а ще до того, як ми почали працювати у теперішньому складі, вів сторінку з мемами, котра теж звалася «Збитень», про традиційну культуру загалом, але з більшою орієнтацією на музику. У перспективі можна було розвивати це як ширший ресурс – капела «Збитень». Тож назва виникла, по суті, випадково. Під нею можна розповідати про цю музику, повертати її в природне середовище, отримувати від неї задоволення.

А. П.: Тут більше діють асоціативні штуки, вкладається певний сенс. Головне – робити те, що тобі подобається! А як воно називається – інша справа.

– З огляду на обставини й воєнний стан у країні, якою є, на вашу думку, найвагоміша роль капели «Збитень» і її творчості?

С. А.: Зрозуміло: все традиційне в культурі, що може підтримати нашу ідентифікацію, підняти дух українців і нагадати, хто вони та звідки, – важливе в такий час. Це – начебто дуже епічні й популярні слова, але вони реально «працюють». Люди часто шукають у культурі щось сутнісне. Особисто для мене головним завданням, навіть не за воєнного часу, є поширення доступної інформації, котру ми досліджуємо і якою можемо поділитися з тими, хто цього потребує.

Це також – про велику любов, бо коли я граю таку музику, я її відчуваю. Взаємодіючи з людьми, яким те подобається, котрі приходять для того, щоб послухати, потанцювати, пообійматись, – розумієш: це об’єднує, надає сил. І загалом – утворюється просто дуже гарне середовище, щоб відволіктись або, навпаки, зробити щось корисне разом. Наприклад, на наших подіях ми майже завжди збираємо кошти (на допомогу ЗСУ. – М. Б.). Усе це пов’язано між собою. Ми танцюємо не для того, аби забути про війну, а щоб мати сили йти далі, робити щось корисне для себе, людей і війська.

– Яким чином ви формуєте репертуар? Користуєтесь архівами, їздите в експедиції?

Ст. А.: Усе відбувалося в процесі гри, тобто були твори, які нас цікавили від початку, і ми над ними предметно працювали. Потім наростало, накопичувалося… Знаючи класний запис, розібрав швиденько на скрипці чи іншому інструменті, – граймо! Відрепетирували і включили в програму.

Наш репертуар не сконцентровано на одному регіоні. Ми обирали різні зразки, які мало звучали в нашому музичному середовищі, від інших гуртів. Дещо ми виконуємо й таке, що досить відоме. Переважно не ми це записували – використовували автентичні мелодії, зафіксовані здебільшого в 1990-ті роки. А також є нотні записи початку ХХ століття (Микола Лисенко). Займаємося, скоріше, реконструкцією старіших творів, знову ж таки, не введених в обіг музикантів, які грають традиційну музику, що досить цікаво доповнює цю сферу.

Клим брав участь в експедиції на Сумщину. У містечку Недригайлові чотири чи п’ять років тому записали автентичного скрипаля, – величезна рідкість! Він награвав і першу скрипку, і втору – це фактично становить основу музичного аранжування. У нас є мелодії саме з Недригайлова, багато з них ми граємо, – те, що не звучало практично взагалі. Ну, і записи відомі, які виконували інші гурти – з Черкащини, Східного Поділля, Полтавщини, частково з Полісся. Маємо доволі різноплановий репертуар, стараємося показувати щось нове, досліджувати ще не введені в обіг музичні теми.

Ми популяризуємо саме явище, не будучи «реконструкторським» колективом, який предметно займається вузькоспеціалізованою традицією. У нас інші завдання. Досить широко показуючи регіональний спектр, ми при цьому більше акцентуємося на введенні зразка в обіг та інтерпретації. Як він може звучати, функціонувати зараз, – для нас найважливіше питання.

А. П.: Хочу додати, що ми багато уваги приділяємо тому, аби ця музика існувала саме в синергії з танцюристами. Великою мірою репертуар формується на їхній запит щодо конкретних танців, враховується навіть співвідношення козачків, польок, вальсів тощо.

Прагнемо створювати максимально комфортне середовище для танцювальників, щоб вони почувалися як риба в воді, виконували те, що їм подобається і так, як подобається, не обмежувалися правилами, а входили в кураж і витанцьовувалися, ставали репрезентативними одиницями, на яких дивитимуться й розумітимуть, як саме ці танці мають виглядати.

С. А.: Ми граємо музику з різних регіонів. Якби ми були реконструкторами, приміром, культури Недригайлова, то мали б грати так, як заведено саме там. А танці з Недригайлова не всі записані, ми їх не знаємо потрібною мірою (навіть склад тої капели), тому слід було б окремо вивчати і відтворювати ті зразки суто як вони існували. Нам це не дуже цікаво.

Хоча, з іншого боку, мені завжди хотілося спробувати грати одну й ту саму музику: наприклад, набір з десяти треків… Ми, в принципі, щось подібне й робимо з певними змінами, але от з одного села… Цікаво було б поспостерігати: що би сталося з танцюристами, як би вони на це відреагували?

К. П.: А таке було. USOrchestral спершу зосередилися на «Емігрантах», а потім довгий час грали «Диканьку». Насправді відгуки не завжди були хорошими – люди жалілися на те, що звучить постійно те саме.

– Мені сподобався ваш пост про психологічну дію танців, – те, що доторки, усмішки, спілкування, обійми – все вдало працює на бажання танцювати…

А. П.: Під час війни це справді має велику лікувальну властивість. Ми всі перебуваємо у постійному стресі… Мало що може в плані терапії порівнятися з традиційними танцями.

К. П.: Додам: не будучи науковцями-реконструкторами, зосередженими на максимально точному науковому відтворенні окремого музичного опусу, ми репродукуємо саме явище цього дозвілля, і наша музика виконує тут певну функцію.

Це можна порівняти з тими, хто відшиває традиційний одяг, ходить в експедиції, тестуючи усе на практиці. Так і ми: граємо і бачимо, яка музика працює, яка ні, котрий трек качовий, а який – не чіпляє, відчуваємо мелодію, що більше подобається людям. І це вже стає не апробацією як такою, а більше, розвагою. Коли ми йдемо грати на Спаську чи на Алею художників, нічого придумувати не потрібно, формат уже готовий: ми самі себе повторюємо, – власне так, як колись робили музиканти в Україні.

– Який культурний осередок чи фольклорний простір для вашої капели є базовим?

К. П.: По-різному. Алея художників – ідеальне місце, тому що там дерев’яне покриття. Тільки-но перебудували, зробили там алейку із затишними балкончиками, у мене першою була думка: от тут треба танцювати. Ми тоді стихійними складами грали, називали це по-простому – «танці-шманці». А як зібралися вже вчотирьох у цю капелу, стали часто музикувати на Алеї художників. І багато хто знає наш гурт саме через цю вже нашу постійну локацію.

Там музика виконувала не тільки танцювальну функцію – чимало людей приходило, котрі не танцювали, а хотіли поспілкуватися або побачити своїх, з усіма привітатись. Тобто це уже виходить за межі суто танцювальної вечірки, а стає просто «магнітом», який допомагає спільноті згуртуватися.

Ми перемістились на Спаську, в інших закладах трохи грали елементарно тому, що взимку на Алеї художників холодно. А потеплішає – ми знову будемо на Алеї художників.

– Знаєте як я познайомилась із традиційними танцями? Це було на першому курсі, у 2020 чи 2021 році. Був КОВІД, була «Ніч танців» чи не до 23 години. Мені здається, ви тоді теж грали на Алеї художників.

Ст. А.: То була не зовсім «Ніч танців», а велика подія у Музеї Івана Гончара, – в принципі, перша масштабна танцювальна акція, що привернула увагу до цього явища. Щороку в травні до Дня музеїв і в рамках європейської традиції проводити «Ніч у музеї», яка проявляється в різних форматах, музейні установи організовують заходи.

Якось Музей Івана Гончара на фестивалі «ЕтноСвіт» уперше в «Мистецькому арсеналі» започаткував «Ніч традиційного танцю». Після того вона відбувалася ще двічі в «Арсеналі» й двічі чи тричі в музеї. Я навіть був співорганізатором наступної події, яка планувалася в 2020 році, але, як відомо, почався КОВІД, і ми змушені були все скасувати.

Але пройшло більше року практично без жодного фестивалю – і от знову зібралося разом багато гуртів, людей, які можуть танцювати мало не всю ніч. Тоді прийшла ідея власними силами зробити щось аналогічне «Ночі танців». За задумкою то був усе ж таки вечір, а не ніч, бо ми не могли претендувати на бренд події, який нам не належав.

Зініціювавши таку тему, дуже переживали, адже наша акція ні з ким не була погоджена, – об’єктивно могла прийти поліція і нас розігнати. Ми вирішили, що всі колективи виступлять до опівночі за графіком, а далі неофіційна частина – вже як піде. Однак вийшла, в принципі, майже ніч.

Зібралося близько 300 людей, бо виявилося, що на 12-ту був призначений концерт із підзвучкою. Нічого не було чути – і ми вимушено перейшли на менший балкон. Було щільніше, але цікавіше. Тому – це була така не зовсім канонічна ніч танців. Проте подія вийшла знаковою, коли ми зрозуміли, що в нас є аудиторія і багато що варто розвивати… Потім почалась війна…

– Дізналася, що ви ще й майстри на всі руки. Нещодавно почали публікувати ознайомчі відео про створення скрипки Климом Палієм. Поділіться досвідом виготовлення інструментів (скрипка, басоля, бубон). На що звертаєте увагу, прагнучи наблизитись до автентичних зразків? Чи збираєте інструменти в експедиціях?

К. П.: Коли ми знайшли скрипаля під Недригайловом, за два села від нього виявили ще кілька саморобних скрипок. Пам’ятаю, що у мене вдома ця скрипка лежала довго, я потім віддав її у Музей Гончара, але було дуже цікаво на ній пограти. Я там поставив струни. Якщо чесно, звук був такий собі, порівняно з академічним інструментом. Але головне, щоб під неї хотілося танцювати!

Ця скрипка була дуже гарна. Коли я передавав її в музей, пам’ятаю, з кимось радився: «А їм потрібна взагалі та скрипка? Може в них уже є щось таке?» А мені кажуть: «Петро Іванович (генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара». – М. Б.) – скульптор, йому точно сподобається». Так насправді й вийшло. Сподіваюсь, колись у Музеї Гончара буде велика експозиція. Хотілося б, щоб там був окремий відділ народних інструментів, – тоді можна буде на цю скрипку подивитися. А поки що вона є тільки на експедиційних фотографіях, які викладав музей.

Чому я зробив скрипку? Тому що мене попросив Андрій і я погодився. От Андрій багато інструментів створив, насамперед кобзарських, у тому числі й скрипку. А я сам не вмію – Андрій навчив. Поки маю тільки одну авторську скрипку.

Серед нас лише Софія досі нічого не майструвала… Нє! Робила калатушки, я бачив. А так – усі щось конструювали: Степан – барабан, цимбали; Андрій виготовляв інструменти; я от зараз доробляю ще дві скрипки. Нині граю тільки на своїй саморобній довбанці: вона набагато стабільніша і надійніша для мене, ніж інші. У мене є кілька фабричних скрипок, але моя – краща. Її тембр специфічний, та я до нього звик.

Академічні інструменти виробляються за одним лекалом для певних завдань. Народні інструменти – теж, але їхня функція інакша. І не треба слідувати шаблону, варто підлаштувати інструмент під себе, – як подобається, бо насамперед це свобода!

Головне, щоб він радував тебе, людей – виконував свою функцію і все. А якихось правил, – от це має бути два сантиметри, а те п’ятнадцять, – їх немає, що прекрасно! Ти можеш чинити, як хочеш. Так само було й раніше: якщо розглянути народні інструменти чи будь-що з традиційного побуту, – не знайдеш двох однакових речей, бо це не якийсь мас-маркет…

А. П.: Особисто я спершу став робити інструменти, а потім вже дійшло до музикування. Майструючи, я потрапив у ширше середовище, де свого часу познайомився з Сергієм Постольниковим (Оселедчиком), і він уже долучив до музики, безпосередньо вчив. Тож мене сюди інструменти привели.

Це – праця не так творча, як багатогранна, тому що тут і реконструкція, і «ловкість» рук, і мета. То є завжди якась авантюра, бо ти не можеш бути впевненим, чи вийде воно. Плюс вивчення матеріалів, опанування технологій. Складний, але довгий процес, котрий дарує дуже сильні приємні емоції.

Ну, і останнє. Я зараз теж граю на саморуч змайстрованому інструменті, і це, власне, частинка дуже давньої мрії ще з 2014–2015 років, коли тільки почав грати традиційну музику. Уже на кількох заходах, звучали нові інструменти: цимбали, барабани, бубон, скрипка і бас – геть усі. Це дійсно тішить, ми тим насправді відрізняємось від інших гуртів, що доволі амбітно й не так легко в реалізації.

Те, що я граю на басу, то, з одного боку, – складний інструмент, а з іншого – найпростіший у тому плані, що він мало чим відрізняється від будь-яких академічних інструментів. Басоля – це таке народне кустарне прочитання віолончелі, що відрізняється від академічної хіба що кількістю струн: їх часто три. А от бубон і цимбали – направду вельми оригінальні етнічні інструменти. Отже, є академічний напрямок і народний, вони мають свої особливості й відмінності.

Ст. А.: Бажання робити інструменти виникає, в основному, за потребою. Потрібен був барабан – і я подумав, що то доволі нескладна конструкція. Складний момент – зігнути дошку. Ну, нічого, можна придумати, як зігнути лист фанери, а далі – вже технічні нюанси. Тобто, коли ти щось робиш руками, – цікавий процес і психологічно дуже хороша практика.

Ми всі зараз, принаймні більшість моїх знайомих, – люди, котрі працюють головою або якимись уміннями – виконують музику, проводять заходи, пишуть твори… В основному такі зусилля – інтелектуальні, організаційні тощо. А хочеться іноді зосередитися на тому, що ти просто щось виконуєш не в комп’ютері чи на сцені, а реально руками, заглиблюючись у себе, зосередившись тільки на фізичній складовій. Це переключає свідомість і навіть певною мірою розслабляє. Змінювати вид діяльності корисно.

– Що для вас фольклор? Якими є градації між пісенною та інструментальною традиційною музикою для кожного?

С. А.: Я думаю, – залежить від уподобань. Кому більше подобається співати, той заглиблюється в це: слухає записи, їздить в експедиції, шукає, де можна повиводити мелодії, включається в якісь гурти. Кого цікавить чисто музика, той грає, а танцюрист – танцює. Це все можна поєднувати, що дуже приємно.

Немає жодних обмежень, особливо в якомусь реконструкторстві. Навпаки, виникає азарт: якщо не маєш повної картини, а тобі хочеться дізнатись, – ти починаєш рити, копати інформацію про це. Потім щось знаходиш, приміром, у цьому селі – автентичного скрипаля чи в іншому – цимбали десь у когось на горищі. І це додає нереального натхнення, виникає прямо такий… екстаз, коли щось відкриваєш цікаве. Ти включаєш його в репертуар чи колекцію, доносиш іншим, показуєш.

Бо, вважаю, дуже негарно для України вчиняють деякі широко відомі фонди, архіви, які сидять на записах і матеріалах, не публікуючи їх. А самому досліджувати і презентувати щось – це завжди круто. Тим паче, якщо воно приносить задоволення, – то взагалі джек-пот.

Ст. А.: Я би сказав, те, чим ми займаємося, намагаючись усе встигнути, – це, з одного боку, для свого задоволення, бо то є органічною частиною життя, а з іншого – спричинене невеликою кількістю задіяних у цьому людей, малим вкладенням в історію даного напрямку. Тобто є такий обсяг нездійснених проєктів!

Особисто я багато присвячую цьому. І хочеться за той час, що маю, свої ресурси й сили сумарно віддати сфері, яку люблю, принести максимум користі. Це складно, бо іноді в пікові періоди, коли відбувається максимальна концентрація подій, ти просто реально розриваєшся, тебе на все не вистачає.

Якби ж то праворуч і ліворуч були проєкти – там музику копають, там поспівують, – тоді б з’явився сенс «ударитися» в якусь тему і стати в ній найкращим. А ти дивишся на поле з поодинокими гурточками ентузіастів! За останній час їх значно побільшало, і це класно. Але все ж іще вкрай мало.

Ми сподіваємося на те, що власним прикладом спонукаємо, якось зацікавлюємо людей. Війна дала значний поштовх до пошуку традиційних, ментальних речей. Можливо більше молоді, студентів, включившись у тусовку, зрозуміють, що тут можна реалізувати свої задумки. Це було б великою підмогою для нас.

А. П.: Ще хочу додати те, що ми живемо в світі споживачів. І ставлення до культури таке саме – люди споживають її, але дуже рідко є активними носіями. Коли ми говоримо про традиційну культуру, то вся цінність цього явища в тому, що воно є виразником нашої історичної сутності, а це потребує її активного залучення. Тобто традиційна культура – не для споглядання зі сцени. Це спосіб комунікації, проведення часу, форма твого дозвілля. І танці у даному разі – найефективніший засіб взаємодії з аудиторією.

Люди танцюють, запам’ятовують мелодії, вивчають і відрізняють рухи, взаємодіють. Спів набагато тяжче цьому піддається, тому що надто багато охочих до нього долучатися. А з інструментами – ще складніше. То вже заняття для більш умотивованих. Градація тут можлива хіба що на рівні залучення аудиторії. Тому танці для мене найбільш пріоритетні.

– Як, на вашу думку, зламати стереотипи й відкрити людям очі на традиційну інструментальну музику та спів?

Ст. А.: Насправді такий хід, щоб усі прозріли, – це ілюзія. Реалістичним є тільки послідовне пропонування альтернативи, випрацьовування естетики, у чому я пересвідчився за майже 15 років у цьому «двіжі».

Я зрозумів найважливіше: 70-літня окупація радянським союзом і культурна експансія, яка проводилась звідти, – спрощення нашої культури, її подавання в невигідному світлі, – це все дуже сильно позначилося на естетичному сприйнятті нашого народу, зокрема, відбило бажання і вміння сприймати красу, естетику тощо.

Справа в тому, що «шароварщину» показували 70 років на різних рівнях із залученням величезних ресурсів. А ми – групка ентузіастів, яка виглядає як міські божевільні, субкультура тусовщиків, думаємо, що за 20 літ можемо спричинити тектонічний вплив. І так маємо величезний результат. Мені здається, пройдено досить великий шлях.

Інша річ – наскільки масово ми це показуємо, працюємо в соціальних мережах, де засоби інформування стали доступнішими. Як звичайні люди, не маючи якихось особливих фінансових ресурсів, ми все одно можемо впливати. І це ще один великий плюс, який дають сучасні технології. Інтерес до теми існує, після початку повномасштабного вторгнення він особливо посилився. Але все одно потрібно пропагувати, постійно нагадувати населенню про нас візуальними образами, тезами.

К. П.: Улюблений прикол, коли в інтернеті покритикував якусь «шароварщину», а тобі кажуть: «Ти хто такий, що відкриваєш свого рота?» Відповідаєш, – мовляв, граю традиційну музику. І отримуєш аргумент: «Да?! А чого я про тебе не чув? От про Хор Верьовки знаю, про Ансамбль Вірського теж, а про тебе не чув. Виходить, ти якийсь недорозвинутий!»

Ст. А.: Звичайно! Це ж питання якогось публічного капіталу. Тобто, якщо ти не маєш суспільної ваги, твій голос не сприйматимуть як цінний. Авторитет слід постійно набирати, і він залежить від вкладених тобою ресурсів, у тому числі й фінансових.

Хотів такий приклад навести: це про ті хори, – точніше, людей, які для нас репрезентують українську масову культуру. Якраз учора ми були із Софією на концерті й перетнулися з одним таким колективом, – і то не одноразова історія. Ці артисти здебільшого спілкуються російською. Тобто вони виходять на сцену, презентують українську а ля традиційну культуру, потім повертаються за куліси й немов перемикаються, наче вдягають якийсь штучний образ.

Вони можуть навіть суперкрасиво співати ту академічну пісню, – питань до виконання немає, – але своєю діяльністю не несуть якихось сенсів, тож незрозуміло який мають стосунок до культури. Ось ця штучність і зміна масок – це теж радянський спадок, дуже страшний насправді. Його теж треба змінювати, але як?..

К. П.: Справа в тому, що люди вчаться бути виконавцями, – то окрема спеціальність і вони до цього так ставляться. Для них співати, – наче вони опрацювали професію слюсаря. Той прийшов на роботу, відпрацював, одійшов од станка і курить сигарету. Так само й вони.

– Це просто спосіб заробітку, тому так поводяться?

Ст. А.: У період з 2014 до 2022 року, очевидно, було багато виконавців, які співали виключно російською. але тут суспільство тисне, «тут краще би трек випустити українською – дасть більше плюсів». І таких прикладів повно.

А. П.: Я от зустрічав людей, які розуміють усю жахливість того, що роблять, але для них це заробіток і вони не можуть ні на що вплинути. Їм від того паскудно, але вони працюють, бо це єдина можливість займатися професією, терплять. Таких дуже мало, але дуже радує, що взагалі є.

Ст. А.: Класно, якби такі постаті були серед диригентів і керівників колективів, бо це б істотно на них впливало, – підбір кадрів тощо. Адже коли ти пішак у структурі, то можеш бути багато в чому переконаний, але мало на що реально дієш.

– Я працюю у школі, розповідаю дітям про фольклор. Після моїх занять вони приходять на фольклорний ансамбль, де займаються академічним народним вокалом (я так це називаю, інакше не можна –співаємо Гулака-Артемовського під баян). Це ж не фольклор, чому й зветься «фольклорний ансамбль»…

Ст. А.: Мене насправді не так «тригерить» саме існування народного академічного вокалу, – це великий пласт музики, за яким нас знають у світі, до створення котрого долучалися Лисенко, інші круті композитори. То частина нашої спадщини, проте саме вона репрезентується, як на мене, найжахливіше, просто бездарно! Приміром, крутий академічний хор, одягнутий у якийсь класичний, але стилізований, із якимись українськими елементами одяг, поїде на престижний міжнародний фестиваль і всі йому стоячи аплодуватимуть. Буде «ВАУ-ефект», нема питань. АЛЕ: ти дивишся на це і хочеться заплющити очі.

А. П.: Величезна проблема в тому, що для переважної більшості українців це є уособленням національної культури загалом… Люди заміщують її ось цим, на наш погляд, штучним продуктом. Зараз без якогось супервеликого фінансування створити потужну медійну картинку і витіснити одну монополію іншою неможливо.

Позиціонувати культуру не як сценічну картинку, а спосіб життя, – те, чого ми хочемо. Коли це стане повсякденним явищем, то весь штучний мотлох осипеться і з’явиться якась нова паралель. Але потрібен час!

К. П.: Хочу додати про хори. Насправді я – не те щоб великий антагоніст цього формату, бо це може бути стильно й у нас є прекрасний досвід геніальних диригентів, хормейстерів. Олександр Кошиць, наприклад, завдяки якому лунав «Щедрик». Просто ти читаєш, умовно, мемуари Кошиця чи ще когось і бачиш, як людина цим горіла. Я впевнений, що він зі своєю любов’ю до першоджерел і загалом до музики, із власним стилем був супер прогресивним. От він міг зробити класний продукт!

А коли це хор, у якому керівник не змінювався хтозна скільки, то думаєш: а цей умовний Микола Володимирович узагалі ще може ходити? Просто я іноді слухаю якісь треки, дуже гарне академічне виконання, коли прямо відчуваєш, що такий хор потрібен, і думаю: «Оце круто! От хор Верьовки такого не заспіває». Потім дивлюся: «О! Так то був саме хор Верьовки!»

Тоді цікавишся, що зараз продукує хор Верьовки, і бачиш: стоїть на сцені сто людей та якусь триндичку на два голоси виводять. Ти гадаєш: «Навіщо вас стільки? Щоб ось це співати?! Баянчик і якась примітивна мелодія?!!» Дуже сильно деградувало нині хорове мистецтво.

– Анонс! Можна сказати, що ви, фактично, відкриватимете весняно-літній сезон на Алеї художників.

Ст. А.: Ну да, колись таке буде, як потеплішає.

– То готуймося до теплого сезону разом зі «Збитнем» і чекаємо всіх на традиційних танцях!

С. А.: Танцюйте! Я ще хотіла додати від себе: вважаю, що це важливе завдання, яке мають виконати всі, у кого є можливість, – поїхати в своє родинне місце, якщо воно не в окупації, не зруйноване тощо. Неймовірна кількість білих плям у нас на карті, й шкода, що вони не досліджені – не через те, що нема можливості, а тому, що люди не використовують цей ресурс.

Нещодавно, може ще хто не знає, Віктор Перфецький (волонтер, член команди UkraЇner.net. – М. Б.) поїхав у своє село і знайшов цимбали. Отак, на рівному місці! Клим відправився з Андрієм у Недригайлів і надибали купу скрипок і скрипаля. Немає нічого неможливого, не все втрачено. Не треба слухати ниття, що традиційна культура вже «не йде». Так, багато чого спалено і загублено, але воно ще є і його треба рити, поки є можливість. Це слід написати собі на лобі й ходити з тим, бо це дуже важливо.

А. П.: Рийте, поки є можливість…

К. П.: Провокативно, класно!

Ст. А.: Копайте, поки копається!

С. А.: Співайте, поки співається!

– Дуже дякую вам! Класно поспілкувалися.

Розмовляла Марія БЄЛКОВА

Фото надані музикантами капели